Погляд у майбутнє.

До концепції сталого розвитку Гуцульщини.

     Проблеми збереження та розвитку гірських районів вже давно набули глобального значення. Гори в світовому розумінні трактуються не лише як місце величезного біорізноманіття, але як і значні запаси води, корисних копалин, лісової та сільськогосподарської сировини. Гірські екосистеми роблять суттєвий вплив на життя майже половини населення земної кулі: 10 відсотків якого проживають безпосередньо в гірських умовах. А в горах особливо гостро стоять цівілізаційні проблеми: підвищення життєвого рівня людей, подолання безробіття і бідності, питання охорони здоров»я, санітарії та гігієни, освіти, енергозабезпечення, розвитку туризму, комунікацій, освоєння ресурсного потенціалу, осучаснення виробництва та побуту. Ці проблеми загострились внаслідок того, що до останнього часу роль гірських регіонів в нашій державі принижувалась, а часто не визнавалась, що привело в першу чергу до великого відставання в соціально-економічному розвитку гірських поселень. Навіть Закон України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» крім підвищення зарплати та пенсії жителям нічого не дав. Бо саме підвищення зарплати призвело до зростання вартості товарів та зниження їх конкурентноздатності. А пункти закону про стимулювання соціально-економічного розвитку гірських територій та і залишились на папері. Через недостатнє розуміння проблем гірських регіонів повільно виконуються протипаводкові заходи, будівництво доріг, фінансова підтримка виробника. А в останні роки чиновництво замахнулося на «святая святих» гуцулів – полонини, які практично по-грабіжницьки виведено з відання сільських громад.

                                        ГУЦУЛЬЩИНОЗНАВСТВО

Петро ПОНИПОЛЯК,

голова ГО «Верховинський центр

дослідження і розвитку Гуцульщини»

               СЛОВО ПРО ГУЦУЛЬСЬКЕ СЛОВО

У багатьох щоденних ситуаціях, розмовах, читаннях, писанні часто виникають запитання, на які одразу важко знайти відповідь. Чому це так зветься? Звідки це слово? Хто так казав? Як треба сказати? Так писала у своїй книзі Алла Коваль, знана спеціалістка в царині українського мовознавства. Дійсно, багато слів нашого буденного спілкування є для нас своєрідною таємницею, а разом з тим джерелом пізнання нашої історії, культури наших традицій та звичаїв. Тому людина завжди прагнула проникнути в цю таїну, пізнати шлях, який пройшла наша мова у своєму розвитку. Метою цієї розвідки не є висвітлення всіх мовознавчих питань стосовно гуцульського діалекту. Це завдання виконують дослідження вчених, які в останній час пропонують визнати його окремою мовою.

Дощове і тривожне літо 2014-го. На сході України війна зі стріляниною і терактами, пораненими і вбитими. А в горах та на підгір’ї – дощі. Вони ніби оплакують людське невміння цінувати життя – і своє, й чуже... На свято Петра і Павла телефонує головний коломийський просвітянин Василь Глаголюк: у Білих Ославах відкривають пам’ятник Марійці Підгірянці. Я трохи навіть розгубився: невже нині до пам’ятників? А, може, саме час?.. Їду, тим більше, що про майбутній пам’ятник наслухався від свого знайомого краєзнавця Василя Левицького.

Між датами народження і смерті Марійки Підгірянки (1881–1963) було складне життя української вчительки і матері чотирьох дітей, на долю якої випали дві світові війни, побут і творчість при австро-угорській, чеській, польській, радянській владі.

далі ...

Ольга Гуцул, 29-річна мешканка Івано-Франківська мандрує світом. Загалом відвідала уже десятки країн. Нещодавно, дівчина повернулась з чергової поїздки.

В інтерв’ю для Фіртки Ольга поділилась враженнями від мандрів та розповіла про деякі лайфхаки для економних подорожей.

-   Скільки тривала остання подорож, де вдалось побувати?

-   Мене давно цікавили Балкани, і нарешті я знайшла партнера для поїздки. У Фейсбуці є різні групи, в яких можна спілкуватися з людьми, які також часто подорожують. На даний момент мені найбільше допомогла група Lviv Travel Club , я запостила там інформацію про пошук партнера для цієї поїздки. У мене було тільки три вимоги: досвід, тому що без нього важко, обов’язково почуття гумору, тому що бувають інколи такі ситуації, що просто хочеться сісти і плакати, але і їх потрібно вміти сприймати з гумором. Третя – звичайно вільний час. У мене його наразі дуже багато, я нещодавно звільнилась з роботи.

далі ...

У зачіску карпатської нареченої донині вплітають більше 50 прикрас, серед яких... мушлі, гудзики, стрічки, нитки.

         Важить весільний головний убір “кнєгині” (так тут називають наречених—авт.) 3-5 кілограм, разом з прикрасами він щільно прилягає до голови і носити його навіть боляче. Але карпатські дівчата, які виходять заміж, на це не зважають, бо чого не зробиш, аби у найважливіший день, аби виглядати справжньою княгинею на власному святі.

далі ...

Не одне століття чарує Гуцульщина своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями та обрядами, історичним минулим своїх і чужих. Про неї знають в багатьох країнах світу. Дорожні нариси відомих мандрівників Карпатами і сьогодні викликають непідробний інтерес.

«Могутні гори русинів…» – так назвав Українські Карпати угорський хроніст Шимон Кезаї, описуючи повернення весною 1352 року короля Людовіка І з походу «на Русь». Враженнями від карпатських подорожей ділилися свого часу Балтазар Гак кет (1740-1815), Мені Дові (1867-1945), Ганс Цбінден (1893-1971) та інші.

Вісімдесят років тому, влітку 1932 року, мандрував Карпатами швейцарський видавець і журналіст Ганс Цбінден. Його так вразила первозданність духовної і матеріальної культури гуцульського етносу, що він постарався в своєму репортажі «Мандрівка по гуцульських горах» зберегти для майбутніх поколінь цей шматок «Атлантиди». Вперше дана дослідницька праця була надрукована у 1933 році у швейцарському журналі «Der kleine Bund”. Авторизований переклад на українську мову зробила М. Деркач, опублікувавши її у львівському часописі «Наша батьківщина» за 1938 рік (№1-12) під назвою «У Східних Карпатах».

далі ...

21 вересня, окрім свята  Різдва Богородиці, у  карпатських горян—Розлучінє.     Це день, коли з високих полонин пастухи зганяють худобу та повертають її господарям.

         “Так  у нас роблять з правіків, бо в цьому є господарський резон—каже  Дмитро Стефлюк, голова Всеукраїнського  товариства “Гуцульщина”,--Адже від часу Розлучінє овець пускають до баранів, аби ті від 20 січня до початку березня народили ягнят. До шостого травня, часу коли виганяють їх на полонину, малята мають підрости. Окрім цього, у полонинах вже мало соковитої і поживної трави, та й наприкінці вересня у зграї збираються вовки, і це дуже небезпечно. За словами пана Стефлюка, Розлучінє найбільше стосується саме овець, бо  корів та коней господарі самі забирали з полонин. Оскільки овець на випасі найбільше, то пастухи зганяли їх в якесь місце, про яке заздалегідь домовлялися всі. Колись приганяли в  центр села, тепер овець віддають і на  околицях, щоби далеко не йти. Забирати вовнасту  худібку  приходять цілими родинами, ще й кожен господар принагідно оглядає вівці сусідів та порівнює, чиї за літо стали кращими.

далі ...

У  селі Красноїлля за стародавніми зразками виготовляють традиційні гуцульські капелюхи.

…«Беріть, пані, своєму чоловікові капелюх від самого Довбуша,--припрошує з усмішкою миловида майстриня манірну молоду жінку з Києва та показує чорний, прикрашений кольоровими нитками, лелітками та стрічками капелюх із широкими закоченими полами. Гостю зацікавлює різноманіття барв, вона бере капелюха, крутить на всі боки, приміряє на себе і купляє. Дочекавшись, поки майстриня розпрощається з киянкою, підходжу до жінки й розпитую про капелюхи. «Це наше родинне ремесло,--з великою гордістю мовить пані Марія, --ще від прадіда. Такі капелюхи в нас  століттями носять, а ми, Потяки, гуцульську традицію бережемо».

далі ...

     Кажуть що у Карпатах може жити той, хто тут народився. Це зазвичай правда – місцевість гірська, важкодоступна, виховує сильних, гордих і волелюбних людей. Гуцули на все життя залишаються прив’язані незримими нитями до свого краю, наділеного таємничою магічною силою.

далі ...

Як радість у тебе – радію з тобою,

Як горе у тебе, я й ним поділюся.

Гуцульщино рідна – завжди я з тобою,

І серця краєчком до тебе горнуся.

Такі слова героїні цього невеличкого оповідання Марії Михайлівни Пантелюк (Бельмеги) ніби знайомлять читачів з таємничим Гуцульським краєм, талановитими людьми і духовними цінностями жителів цього чарівного куточка природи. Ця скромна проста сільська жінка, люблячи, шануючи і прославляючи рідний край все життя старалася досліджувати його історичне минуле, творячи краєзнавство і примножуючи культуру Гуцулів.

Народилася Марія Михайлівна 21 травня 1941 року, у мальовничому карпатському селі Устеріки, в сім’ї Параски та Михайла Бельмеги. Життя простих гуцулів у той час не дозволяло розкошувати. Бували випадки що й не завжди була їжа та трудолюбиві, щирі батьки завжди старалися душу і серце віддати своїм дітям. Марійчина мама Параска була поетичною натурою вихованою на творчості Марійки Підгірянки, вірші якої були ніжні і легкі оспівуючи красу рідного краю, прививала своїм дітям любов до праці, шанобливе ставлення до природи, звичаїв і традицій Гуцульщини. Наголошуючи на необхідності навчання батьки ніколи не примушували дітей вчитись, а мама декламувала вірші:

далі ...