Кажуть що у Карпатах може жити  той, хто тут народився. Це зазвичай правда – місцевість гірська, важкодоступна, виховує сильних, гордих і волелюбних людей. Гуцули на все життя залишаються прив’язані незримими нитями до свого краю, наділеного таємничою магічною силою.

      Уже так доля розпорядилася - народитися Михайлу Бельмезі серед мальовничої природи  у селі Устеріки,  і з ранніх дитячих літ увібрати у серце і душу любов до рідного краю. Зростав хлопець дужим і спритним, загартованим і сміливим легінем. Життя гуцулів в той час було зовсім не простим. У силу обставин, в  роки ІІ Світової війни змушений був емігрувати до США. Цей вибір було зроблено з непереборним жалем і тугою на серці. І ніби все почало налагоджуватися - вивчав мову, влаштувався на роботу, познайомився з гуцулами-емігрантами що проживали тут. Та найбільш бажаними на чужині були нечасті листи-вісточки від сестри Марійки, з такого далекого і водночас близького серцю гуцульського краю. Зустрічаючись з своїми однодумцями мріями переносилися у Карпати, згадуючи рідних і близьких та звичаї і традиції далекої  гуцульської землі. У 1960 році, разом з Василем Михайлюком з Жаб’я, Василем Минайлюком з Яворова, у м. Буффало, організували капелу «Троїсті музики». Доторкнувшись через музику серцем до рідного краю, втомлені життям на чужині, хлопці наче побували на Гуцульщині. Бурхлива фантазія вимальовувала у їхніх помислах  весілля, забави, учасниками яких музиканти себе уявляли. Це був перший, але дуже важливий крок  духовного єднання зі своєю вотчиною. Доречним буде сказати, що в 1965 році учасниками капели було створено Гуцульське товариство ім. Олекси Довбуша. Михайло Бельмега активно долучився до громадської роботи, де було багато земляків і однодумців. Стараючись бути ближчим до Гуцульщини  почав друкуватися у ряді видань, що виходили українською мовою. У ілюстрованому журналі «Гуцульщина», (м. Торонто), у 1986 році було надруковано допис «Від Лостуна до Устєрік і далі…».

Канада 1986 р. стоїть з ліва: Михайло Бельмега (соліст), сидять: Ілько Федорчук (сопілка), Михайло Мочерняк (скрипка), Михайло Ковкін (цимбали) і Василь Яворівський (бубон).

       Важливою подією в житті Михайла була зустріч капели троїстих музик з Їх Блаженством Патріархом Української церкви, кардиналом Іваном Любачівським, під час його відвідин у Канаді. У своєму національному вбранні гуцули виглядали дуже колоритно, викликавши непідробну цікавість у публіки. Однак кульмінаційним моментом  був виступ музикантів з виконанням гуцульських мелодій. Михайло Бельмега гуцульською говіркою привітав Патріарха і дуже влучно виконав гуцульську співанку. Зал нагородив аматорів гучними і довготривалими оплесками. З великим творчим піднесенням і задоволенням, що їх побачив і почув світ та рідна сторона музиканти поверталися додому. Гордість за те, що їхні традиції мають успіх у чужій  країні переповнювала щасливі серця.

 Михайло Бельмега з дружиною 80-ті роки минулого століття.

       Та туга за Україною не покидала Михайла, а навпаки, з роками ставала ще більшою. Часто у снах він бачив батьківську хату, стрімкі зелені гори, Черемош бурхливий, що на все життя закарбувалися у пам’яті - колись молодого легіня, а тепер гуцула-емігранта. І в 1994 році, через 50 років, Михайло Михайлович приїхав у своє рідне село. Цілуючи стіни батьківської хати  де народився, виріс і пішов у далекі світи, він, як закам’янілий ідол минулого довго і безмовно сидів на порозі, тільки сльози котилися з прикритих повіками очей. І ніхто крім Михайла не міг збагнути – це сльози щастя чи смутку, туги чи радості зустрічі з омріяним гуцульським краєм. А можливо ще були душевні переживання за долю свого народу, Гуцульщини і України.        

         На превеликий жаль батько Михайло, мати Ганна та брат Василь  не дочекалися приїзду Михайла з далекого краю. Не судилося зустрітися з братом  сестрі Ганні, яка живе у Лисичанську, що на Донбасі. Зате радості зустрічі дружини брата Олени, сестри Марії, брата Петра, племінників Мирослава, Романа, Люби та Тараса не було меж. Спогади за такі великі роки розлуки тривожили душу, але взагалі були дуже цікавими. На родинне свято, в рідній хаті зібралася вся велика Бельмегівська родина і весело відсвяткувала цю велику подію у своїй історії.

    Розмовляючи з рідними про події в державі  Михайло Михайлович оптимістично дотримувався думки, що майбутнє буде добрим і нічого не втрачено. Це просто тимчасові негаразди і з часом все стане на свої місця, адже наш волелюбний, гордий і трудолюбивий народ  завжди дбатиме про свою землю. Вже потім, у дружній атмосфері в родинному колі  Михайло розповідаючи про своє емігрантське життя щиро жалів, що Черемош вже не такий могутній, а значно мілководніший. Він показав сестрі Марійці фотографію надгробного пам’ятника замовленого при житті. На ньому зображено місце в Устеріках, де сходяться два Черемоші – Білий та Чорний, а на березі сидять Михайло і його дружина Ольга. Проживши більшу частину життя в еміграції Михайло задумав, щоб шум хвиль Черемоша колисав Його  Буття у Вічності, як доказ того, що любов до рідного краю у серці гуцула не вмирає.

          На превеликий жаль  стало відомо, що у США м. Буффало, у віці понад дев’яносто років,  Михайло Бельмега закінчив свій земний шлях  присвятивши певну частину свого життя рідним Карпатам  турбуючись про долю Гуцульщини. Вічна пам'ять Вам дорогий земляче! Хай Бог віддячить за благородні справи на цьому світі. Віримо у щасливий день Гуцульщини, котрий настане завдяки нашій непоборній силі і волі.

Юрій Ватуйчак, краєзнавець.