Дощове і тривожне літо 2014-го. На сході України війна зі стріляниною і терактами, пораненими і вбитими. А в горах та на підгір’ї – дощі. Вони ніби оплакують людське невміння цінувати життя – і своє, й чуже... На свято Петра і Павла телефонує головний коломийський просвітянин Василь Глаголюк: у Білих Ославах відкривають пам’ятник Марійці Підгірянці. Я трохи навіть розгубився: невже нині до пам’ятників? А, може, саме час?.. Їду, тим більше, що про майбутній пам’ятник наслухався від свого знайомого краєзнавця Василя Левицького.

Між датами народження і смерті Марійки Підгірянки (1881–1963) було складне життя української вчительки і матері чотирьох дітей, на долю якої випали дві світові війни, побут і творчість при австро-угорській, чеській, польській, радянській владі.

Вірші Марійки Підгірянки я вперше прочитав 1990 року. У мене, відповідального секретаря газети «Вісник Коломиї», у фанерній скриньці (яку гучно називали редакційним портфелем) лежали добірки поезій замовчуваних у радянську добу українських авторів: Богдана Лепкого, Віри Лебедової, Олени Теліги, Олега Ольжича, Марійки Підгірянки... Тексти, переписані старими коломиянами з довоєнних журналів і газет, я засилав у друкарню. Так вони потрапляли на сторінки газети сучасної і поверталися до читачів.

Порівняно з іншими згаданими авторами, Марійку Підгірянку не можна вважати цілковито забутою. Її, 79-річну жінку, 1960 року прийняли до всесоюзної Спілки письменників. Її твори потрапили до антології «Тридцять українських поетес» (1968), вийшло декілька книжечок для дітей. Коротенька біографія письменниці Марії Домбровської (але не Марійки Підгірянки!) з’явилася в довіднику «Письменники радянської України. 1917–1987» (1988). Разом з тим, ім’я письменниці і її творчість були ніби примулені, спотворені паводком радянської ідеології: у її вірші редактори видавництв вставляли ідеологічно правильні слова, і тому українські діти з їхньої подачі у віршах Марійки Підгірянки вже ставали піонерами. Та й мову віршів осучаснювали. Натомість старі видання зберегли твори у такому виді, в якому вони були написані.

1996 року в Коломиї видали одну зі збірок Марійки Підгірянки. Розрахунок за видавничі послуги вівся на десятки мільйонів купоно-карбованців. Зроблену друкарнею в борг книжку Василь Левицький не квапився забирати: не назбирав ще грошей. Тоді й трапився кумедний випадок. Комірник друкарні, яка видавала продукцію замовникам (а це зазвичай були самі автори книжок) запитала директора ВАТ «Друкарня імені Шухевича» Михайла Андрусяка: коли, нарешті, Підгірянка заплатить і приїде по свою книжку? Нема що дивуватися, бо ім’я це було мало відоме навіть тим, хто мав би його знати. Десь у ту пору я прийшов в одну з коломийських бібліотек у пошуках книжки Марійки Підгірянки «Грай, бджілко!» (1978), упорядкованої Мирославом Стельмахови­чем і проілюстрованої творами Софії Караффи-Корбут. Та мені принесли книжечку з творами Олени Пчілки.

Від 1992 року, крім газети, я працював ще й вченим секретарем Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. Нишпорив усіма музейними закутками, шукаючи такого, на що інші науковці особливо не зважали, бо мали вузько означену ділянку наукової праці: дерево, метал, ткацтво, вишиття, кераміку. Мене ж цікавили передусім старі книги, рукописи, документи, не помічені свого часу цензорами і не знищені, або такі, що опинилися в музеї вже після тотальних чисток у сталінську добу.

Отоді в архіві музею я й натрапив на спо­га­­ди знаного в Галичині пе­даго­­га Августина Домбровського, чоловіка Марійки Підгірянки. Два зви­чайні учнівські зошити списано доволі чітким, виразним почер­ком самого Августина Антоновича влітку 1974 року. Перший з них має назву «Спо­мин про дружні взаємини між Ганною Юліянівною Гера­симович в Рибні у 1905 до 1910 р. та Марійкою Підгірянкою», другий – «Мій спо­мин про відвідини у Ганни Юліянівни Гера­симович 30 серп­ня 1969 р.». Ці матеріали знаходяться у фонді за­слу­женого май­стра народної творчості України, талановитої майстрині виши­вання, килимарства, ткацтва Ганни Герасимович. Їх так і не опубліковано, хоч я їх ще тоді підготував до друку і першим написав про них.

Спра­вжнє прізвище Марійки Підгірянки – Ленерт (батько Омелян був німцем, працював лісничим, мати – українка, донька греко-католицького священика Миколи Волошина). 1896 року в Коломиї вона скла­ла іс­пит за вось­ми­класну жіночу школу; тут прочитала Шевченків «Кобзар». Тут зробила свою фотографію, яку нещодавно відшукали коломийські краєзнавці. На самому початку ХХ століття у львівській газеті «Діло» з’явився вірш «Ой, не нам, не нам / В кайданах ходити». Його вперше було підписано псевдонімом Марійка Підгірянка, під яким згодом письменниця ввійшла в історію української культури.

Склавши екстерном іспит у Львівській вчительській семінарії, вона отримала призначення на педагогічну працю. Відтоді вчительська стезя водила Марію Омелянівну ледь не всією Галичиною; побувала в Австрії та Чехії; працювала на Закарпатті та Львівщині. Була знайома з Ольгою Кобилянською, Осипом Ма­ко­ве­­єм, Іваном Трушем, Гнатом Хоткевичем, Єв­геном Ма­ла­нюком, Уляною Кравченко… Залишившись без роботи, за порадою Костянтини Малицької, Марійка Підгірянка на Закарпатті давала приватні уроки й виховувала онуків Івана Франка (діти Франкової доньки Ганни Франко-Ключко – Тарас і Мирон).

За першою «дорослою» книжкою «Відгуки душі» (1908), у міжвоєнний період вийшла ціла низка книжок для дітей, наповнених поезією, оповіданнями, п’єсами. Вона також здійснила переклад повісті Да­ні­еля Дефо «Робінзон Кру­зо» (1924; за чеською адаптацією для дітей Яна-Вацлава Новака).

З Василем Левицьким (народився 1958 року в Білих Ославах на Надвірнянщині) я вперше зустрівся десь у середині 1990-х. Він тоді приїздив до Коломиї у пошуках відомостей про письменницю. Слюсар-експериментальник з дипломом Закарпатського лісотехнікуму у місті Хусті (навчався 1978-80 років), чоловік щиро перейнятий ідеєю вивчення й популяризації творчості своєї землячки. Досліджує сторінки біографії, видає твори. Якби кожен з письменників мав такого прихильника, як він, то література і довколалітературне життя були б значно багатшими.

Цей чоловік до Коломиї зі своїх Білих Ослав приїздив не раз. У тяжкі 1990-і він добирався не автобусом, а велосипедом, всадовивши на раму свою донечку Світлану. Їхав направці: через Чорний Потік, Слободу, Печеніжин. Тепер дочка вже заміжня, стала медсестрою. А в шкільні роки їздила з татом у бібліотеки й архіви Львова, Ужгорода, Івано-Франківська, і, сидячи поруч з ним у читальних залах, старанно гортала річники-підшивки старих газет і журналів у пошуках публікацій Марійки Підгірянки. Згодом Василь Левицький на літературно-краєзнавчі пошуки до Києва і Львова брав з собою і сина Юрія. Та й нині син з донькою допомагають татові: на домашньому комп’ютері набирають тексти для нових книжок.

Пошук потребує сил, часу, а ще – грошей. Аби окупилася дорога до київських архівів і бібліотек, у 1990-х на нічному базарі в Кутах Василь Левицький оптом купував вироби місцевих умільців і продавав їх у столичних підземних переходах. Та головне – шукав сліди Підгірянки, здибався з цікавими людьми.

Праця його втілилася у цілій низці книжок Марійки Підгірянки, які він опублікував. Першими були збірки її тво­рів «Мелодії дитинства» і «Мати-страдниця» (надруковані в Коломиї 1996 року). Найповнішим виданням творів Марійки Підгірянки є вісімсотсторінкова книжка «Для Вкраїни вірно жиймо» (2009), яку також упорядкував Василь Левицький. До написання передмов він залучив знаних літературознавців Михайла Шалату, Михайла Гнатюка, Євгена Барана. Я також написав статтю про триєдиний поетичний космос Марійки Підгірянки. Ці статті передують окремим жанрово-тематичним розділам книги.

Як краєзнавець Василь Левицький заявив про себе книжкою «Білі Ослави. Село моє – колиска моя» (2000) і двома виданнями збірки колядок і щедрівок «кольорових» сіл – Білих і Чорних Ослав: «Чи дома, дома цей пан господар?» (2007 і 2012). Останнім часом Василь Левицький зайнявся поверненням читачеві творчості свого краянина з Ланчина Юрія Шкрумеляка: підготував й опублікував книжки віршів «Молитва за рідну мову» (2015) та оповідань – «Загублений черевичок» (2015). 

На самому початку 2000-х зустрічав Василя Левицького на гуцульських фестивалях. Разом з ним, а ще з івано-франківським істориком Михайлом Паньківим, коломийським музейником Василем Стефанком, редактором надвірнянської газети Іваном Гриджуком ми ходили Верховиною. Вирувало фестивальне дійство, а ми любувалися селищем й околицями, добралися до Криворівні, де також знайшли немало цікавого. А під час іншого фестивалю, в Путилі, коли відкривали пам’ятник Юрієві Федьковичу, ми з Василем Левицьким у меморіальному музеї тішилися доторком до пам’яті письмен­ника, який так талановито оспівав рідні гори. ...2015 року помер Дмитро Ватаманюк, голова всеукраїнського товариства гуцулів. Василь Левицький не знав, як встигнути, аби попрощатися з одним із організаторів гуцульських фестивалів, бо добиратися у Кобаки, село Марка Черемшини, йому треба аж з Білих Ослав (дорога з чотирма пересадками). Після телефонної розмови з Василем Левицьким я й собі нагадував про зустрічі з Дмитром Ватаманюком. Одна з перших – восени 1997 року, коли він приїхав до Коломиї разом з Танасієм Опариком і привіз щойно перевиданий перший том Шухевичевої «Гуцульщини»; остання – 2010-го, коли на фестивалі «Коломий­ський манускрипт» Дмитро Ватаманюк представив з десяток різноманітних верховинських видань. А щороку я зустрічався з ним опосередковано: зі сторінок «Гуцульського калєндаря», в розпов­сюдженні якого активну участь брав Василь Левицький (тут він надрукував цілу низку статей про Марійку Підгірянку).

Коли я зацікавився тим, як українська художня література відображає Гуцульщину, то в числі авторів нагадав собі й про Марійку Підгірянку. Василь Левицький позичив мені першу її поетичну книжку – «Відгуки душі» (1908). Письменниця з цієї книжки постає авторкою «дорослою», яка пише про Карпати. Це вже згодом вона свою творчість переорієнтувала на дітей. Мою статтю, за ініціативи Василя Левицького, опублікував журнал «Слово і час». Йому розходилося на тому, щоби це найсолідніше українське літературознавче видання подало публікацію про Підгірянку, бо це був ще один крок до відродження уваги до постаті письменниці на рівні української офіційної науки, вихід за межі гуцульсько-покутського (підгірського) регіону.

Василь Левицький, який у Білих Ославах на На­двір­нянщині створив музей Марійки Під­гі­рян­ки, наполегливо працює над поверненням при­забутої творчості письменниці сучасникам. Він – єдиний право­наступ­ник і роз­порядник твор­чої спадщини Марійки Підгірянки, отож прагне, аби ство­рене нею не забулося. Чоловік справ­ді любить ту справу, яку робить. Бо, скажіть, хіба то не з любові за три години (як модно нині казати, автостопом) дослідник до­брався з Білих Ослав у Дрогобич, до професора Михайла Ша­лати, який пообіцяв йому передати збірку творів Під­гірянки? І таки отримав для музею рідкісне прижиттєве видання своєї землячки – книжку «Гірські квіти» (Ужгород, 1962) з поетичними творами Марійки Підгірянки, Миколаї Божук, Марії Тисянської і передмовою Максима Рильського.

Він не лише сам пройнявся чаром архівного пошуку і доньку з сином залучив до цього, а й читача виданих ним книжок «підтягує» до «смакування» епохи, в якій жила авторка. Ось в книжці «Марійчин Великдень» (2005) упорядник подав фотознімки титульних сторінок кни­жок і ко­лон­титулів газет, з яких передру­ко­вано твори у збірці. Відшукав їх Василь Левицький у різних періо­дичних виданнях Галичини і Закарпаття, збірниках і шкільних чи­тан­ках, котрі вже давно стали музейними раритетами.

У Білих Ославах громада ще наприкінці ХІХ століття збудувала приміщення церковної резиденції (плебанії). Тут, на місці, замісили глину, наформували цегли, тут же її й випалили. Двоповерхова будівля з товстими, добротними стінами донині  служить людям. Був колись клуб у добу радянську, потім, у часи новітні, приміщення повернули громаді. Тепер тут помешкання священика і музей. Саме перед музеєм і встановлено пам’ятник. Є меморіальні дошки Марійці Підгірянці у тих місцях, де вона в різний час жила і творила. А от пам’ятника не було.

Здається, і тепер творчість Марійки Підгірянки не втратила свого значення. У селі добре знають її вірші. Я помітив, що тоді, коли на урочистостях їх декламували виступаючі, багато хто з сільчан повторював ці вірші з пам’яті.

Пам’ятник, виготовлений з тонованого бетону, створив виходець з Делятина, а нині івано-франківець, знаний скульптор Володимир Довбенюк. Він – автор близько чотирьохсот скульптурних робіт на світську та релігійну тематику. Коли скинули покривало, перед присутніми постав образ молодої жінки, задивленої в майбутнє. У рисах гарного обличчя, у всій поставі прочитується рішучість долати перешкоди, нести світло знань, уособленням якого виступає притиснута до грудей книжка з написом «Читанка» (це Василь Левицький наполіг, аби книжка мала назву).

Років зо п’ять тому я надумав колекціонувати календарі. Їх видавали у Галичині у ХІХ і ХХ століттях включно до кінця Другої світової війни. Це не просто календарі, а видання календарного типу, в яких публікували матеріали з історії, літератури, географії, розповіді про громадське життя, різноманітні  цікавинки й анекдоти. Ці книжки балансували на межі між утилітарністю й інтелектом. Нині, з віддалі часу, такі видання бачаться як цінні пам’ятки культури. Найпоширенішими з них є календарі товариства «Просвіта», календарі-альманахи «Жіночої долі»… У мене назбиралося декілька таких видань початку ХХ століття. Аж якось Василь Левицький, не знаючи про мій задум, поділився ідеєю: от зібрати б колекцію старих календарів. Тоді я ще раз пересвідчився, що ідеї витають у повітрі. Питаю, чи він буде цим займатися серйозно? Так! Навіть при музеї хотів би відкрити невелику експозицію. І мої календарі перекочували до Білих Ослав. Коли відкривали в селі пам’ятник, я був втішений тим, що на другому поверсі музею діяла виставка зі старими календарями. Її ми оглядали спільно з коломийськими просвітянами Василем Глаголюком й Ігорем Федиком.

Під час церемонії відкриття пам’ятника Марійці Підгірянці Василь Левицький скромно стояв на задньому плані. Йому не треба було метушитися, бо все вже зроблено. І найбільша мрія його життя стоїть втіленою у формі і матеріалі.

Василь Левицький написав багато статей про свою знану землячку, опублікував низку книжок з її творами. Повторюю йому вже не один рік, що пора написати ґрунтовну біографію Марійки Підгірянки, бо ніхто краще за нього не володіє матеріалом. Тим більше, що Василь Левицький працює над виробленням свого слова, власного стилю; став членом Національної спілки журналістів України. Але поки що він на таку велику роботу не наважується. Зате щоразу привозить все нові й нові видання, аби представити їх у Коломиї.   

А повернене завдяки його праці слово Марійки Підгірянки вчить малих українців любити рідну землю, шанувати матір і батька, триматися свого, національного. І жити, бо життя – найбільший Божий дар!