Дощове і тривожне літо 2014-го. На сході України війна зі стріляниною і терактами, пораненими і вбитими. А в горах та на підгір’ї – дощі. Вони ніби оплакують людське невміння цінувати життя – і своє, й чуже... На свято Петра і Павла телефонує головний коломийський просвітянин Василь Глаголюк: у Білих Ославах відкривають пам’ятник Марійці Підгірянці. Я трохи навіть розгубився: невже нині до пам’ятників? А, може, саме час?.. Їду, тим більше, що про майбутній пам’ятник наслухався від свого знайомого краєзнавця Василя Левицького.

Між датами народження і смерті Марійки Підгірянки (1881–1963) було складне життя української вчительки і матері чотирьох дітей, на долю якої випали дві світові війни, побут і творчість при австро-угорській, чеській, польській, радянській владі.

далі ...

Ольга Гуцул, 29-річна мешканка Івано-Франківська мандрує світом. Загалом відвідала уже десятки країн. Нещодавно, дівчина повернулась з чергової поїздки.

В інтерв’ю для Фіртки Ольга поділилась враженнями від мандрів та розповіла про деякі лайфхаки для економних подорожей.

-   Скільки тривала остання подорож, де вдалось побувати?

-   Мене давно цікавили Балкани, і нарешті я знайшла партнера для поїздки. У Фейсбуці є різні групи, в яких можна спілкуватися з людьми, які також часто подорожують. На даний момент мені найбільше допомогла група Lviv Travel Club , я запостила там інформацію про пошук партнера для цієї поїздки. У мене було тільки три вимоги: досвід, тому що без нього важко, обов’язково почуття гумору, тому що бувають інколи такі ситуації, що просто хочеться сісти і плакати, але і їх потрібно вміти сприймати з гумором. Третя – звичайно вільний час. У мене його наразі дуже багато, я нещодавно звільнилась з роботи.

далі ...

     Кажуть що у Карпатах може жити той, хто тут народився. Це зазвичай правда – місцевість гірська, важкодоступна, виховує сильних, гордих і волелюбних людей. Гуцули на все життя залишаються прив’язані незримими нитями до свого краю, наділеного таємничою магічною силою.

далі ...

Як радість у тебе – радію з тобою,

Як горе у тебе, я й ним поділюся.

Гуцульщино рідна – завжди я з тобою,

І серця краєчком до тебе горнуся.

Такі слова героїні цього невеличкого оповідання Марії Михайлівни Пантелюк (Бельмеги) ніби знайомлять читачів з таємничим Гуцульським краєм, талановитими людьми і духовними цінностями жителів цього чарівного куточка природи. Ця скромна проста сільська жінка, люблячи, шануючи і прославляючи рідний край все життя старалася досліджувати його історичне минуле, творячи краєзнавство і примножуючи культуру Гуцулів.

Народилася Марія Михайлівна 21 травня 1941 року, у мальовничому карпатському селі Устеріки, в сім’ї Параски та Михайла Бельмеги. Життя простих гуцулів у той час не дозволяло розкошувати. Бували випадки що й не завжди була їжа та трудолюбиві, щирі батьки завжди старалися душу і серце віддати своїм дітям. Марійчина мама Параска була поетичною натурою вихованою на творчості Марійки Підгірянки, вірші якої були ніжні і легкі оспівуючи красу рідного краю, прививала своїм дітям любов до праці, шанобливе ставлення до природи, звичаїв і традицій Гуцульщини. Наголошуючи на необхідності навчання батьки ніколи не примушували дітей вчитись, а мама декламувала вірші:

далі ...

Як радість у тебе – радію з тобою,

Як горе у тебе, я й ним поділюся.

Гуцульщино рідна – завжди я з тобою,

І серця краєчком до тебе горнуся.

Такі слова героїні цього невеличкого оповідання Марії Михайлівни Пантелюк (Бельмеги) ніби знайомлять читачів з таємничим Гуцульським краєм, талановитими людьми і духовними цінностями жителів цього чарівного куточка природи. Ця скромна проста сільська жінка, люблячи, шануючи і прославляючи рідний край все життя старалася досліджувати його історичне минуле, творячи краєзнавство і примножуючи культуру Гуцулів.

Народилася Марія Михайлівна 21 травня 1941 року, у мальовничому карпатському селі Устеріки, в сім’ї Параски та Михайла Бельмеги. Життя простих гуцулів у той час не дозволяло розкошувати. Бували випадки що й не завжди була їжа та трудолюбиві, щирі батьки завжди старалися душу і серце віддати своїм дітям. Марійчина мама Параска була поетичною натурою вихованою на творчості Марійки Підгірянки, вірші якої були ніжні і легкі оспівуючи красу рідного краю, прививала своїм дітям любов до праці, шанобливе ставлення до природи, звичаїв і традицій Гуцульщини. Наголошуючи на необхідності навчання батьки ніколи не примушували дітей вчитись, а мама декламувала вірші:

далі ...

Укотре переконуюся, найважче готуватися до розмов з людьми, яких знаєш не один десяток літ. Здавалося б, про що запитувати? Та ловлю себе на думці, що запитувати якраз є про що. Бо навіть із давніми приятелями ми навряд чи говоримо про одвічні сенси. Якщо і говоримо, то вкрай рідко. Розмова, як правило, обертається довкола побутових речей, роботи, здоров’я. А ось сісти та поговорити про важливе завжди бракує часу, бо мчимо далі, не оглядаючись, не роззирнувшись, не зауваживши чогось невловимого. Тому я користаю з власної професійної діяльності для того, аби з’ясувати для себе і для своїх давніх знайомців певні речі, про які не випадає поміркувати серед суєти. Олександр Масляник – журналіст, письменник, видавець сьогодні гість ЗІКу.
«Класику, реалізм ніхто не перекреслив»

– Пане Олександре, почнемо з того, що вважаю Вас і наставником, і колегою, і добрим приятелем. Колись давно, літ так з тридцять п’ять назад, нас звела журналістика. Тепер Ви – письменник і видавець. Як дався цей стрибок від газетярства до літератури?

– Хотів би, щоб мої колеги теж колись за нагоди замислилися над тим, що ремесло, навіть якщо воно робиться добре і фахово, а в нас дуже багато високопрофесійних журналістів, потребує переходу на новий рівень, у нову іпостась. Я це називаю більш акцентованою творчістю. Коли тобі стає тісно у рамках та жанрах, в яких ти працюєш як журналіст, коли ти зауважуєш у своїх текстах, що виходиш за ці рамки, вони тобі завузькі, тоді варто щось міняти. Для мене це еволюційний перехід, це абсолютно не було стрибком. Я писав давно, усе своє свідоме життя, просто зараз пишу здебільшого літературні тексти, але журналістика мене не відпускає, я мушу відгукуватися на певні події, тим паче, що у певних темах, зокрема, коли йдеться про Закарпаття, мою батьківщину, цього нікому зробити. А офіси Спілки журналістів і Спілки письменників у Львові розташовані на одній вулиці, і віддаль дуже маленька… (сміється). Правда ж? Кількасот метрів. Але як важко ті метри пройти – від журналістики до письменства. А шлях-то відомий.

далі ...

Єпископ Станіславівський Григорій Хомишин, релігійно-церковний і громадсько-політичний діяч, блаженний мученик належить до тих святих українського народу, які жили і творили в неспокійному і трагічному ХХ столітті.

Офіційне церковне визнання отримав від Папи Івана Павла ІІ, який під час відвідин України в червні 2001 року проголосив його блаженним разом із 27 іншими новомучениками, що віддали свої життя за Христову віру і Церкву. Упродовж сорока років своєї єпископської діяльності, під владою різних політичних режимів, Григорій Хомишин зміцнював роль релігії в суспільному житті Галичини.

Відзначаючи 150-ліття від дня наро-дження владики, потрібно звернути особливу увагу на дослідження його життєвого шляху. Реконструкція його життя і діяльності з позицій історичної науки мають велику цінність.

Значення діяльності владики Григорія Хомишина на Гуцульщині важко переоцінити. Чи не найчастіше єпископ бував у гірському селі Микуличині, де писав пастирські листи, висвячував семінаристів, проводив конференції, спілкувався зі священиками і вірними, допомагав місцевому населенню, молився за Україну та її народ.

читати далі >

     Ситуація в Україні парадоксальна і необхідно, дивлячись на фарисейські гасла, так, чи інакше впливати на попередження здачі національних інтересів, наявними при владі безперспективними, злодійськими трибунами, які у критичних для себе ситуаціях, посилаються на пропаганду Кремля і звинувачення у свій адрес. Може піти у народ, навіть за списками, побачити свою оцінку "найкращих", які вже вирішили питання про недопущення дострокових парламентських виборів, знаючи, що завтра їх не буде, маючи страх з таким рейтингом.  Дивує нерозуміння, зажерливість, (дивлячись на декларації), багатство за рахунок суспільства і рокове  спрямування туди, звідки не випускає "Цербер". Може треба спам"ятатись, якщо із собою нічого не забираєш.

        Для тих хто мудрий і розуміють психологію життя, великий Хемінгуей писав у своєму оповіданні про американського мисливця у Африці, який помирав від малярії і чекав на допомогу. Йому у маренні снилось, що за ним прилетів літак, він летів і побачив сліпучо-яскраву, високу до неба гору Кіліманджаро, за легендою кенійців - країни, де ця найвища гора Африки - Божий дім і зрозумів, що його шлях лежить саме туди. Як багато, чи небагато треба зрозуміти на який шлях ти заслужив. В першу чергу це стосується теперішніх українських політиків від влади, варто їм задуматись, а може їх шлях у нікуди, чи краще на Голгофу, для перспективного виховання наступних, а може вони ходили на Майдан, щоб захистити те, що зараз показують про них  дрони.

далі ...

Ім’я Миколи Домашевського знайоме гуцулам країн Європи і Америки. Воно освячене великою любов’ю до Гуцульщини і рідного села Микуличина, позначеного невсипущою працею на ниві історії та етнографії гуцульського етносу.

         Доктор філологічних наук, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка Федір Погребенник із захопленням писав про тритомну «Історію Гуцульщини» Миколи Домашевського: «…можна лише висловити подив, як в умовах еміграції, без доступу до багатьох материкових джерел могла побачити світ ця вагома джерелознавчою базою праця, що має своє науково-творче обличчя, широким засягом охоплює історію краю, його багату духовну культуру, торкається як героїчних, так і трагічних сторінок боротьби українців за незалежність України».

         Микола Домашевський, людина високого духу, невтомний ратай на ниві гуцульщинознавства народився 17 жовтня 1925 року в селі Микуличині (нині Яремчанської міськради) серед незрівнянно багатої красою природи і Божою ласкою обдарованих людей. Його батько, Василь Домашевський, був війтом (головою управи) Микуличина, членом Надвірнянського повітового комітету Радикальної партії. У гостинному домі Домашевських свого часу бували такі громадські діячі як посол до польського сейму П. Шекерик-Доників, сотник Гуцульської сотні УСС Гриць Голинський, член повітового комітету Радикальної партії в Яблуневі, вояк УГА Іван Кузич шляхетського гербу Сас.

далі ...