Як радість у тебе – радію з тобою,

Як горе у тебе, я й ним поділюся.

Гуцульщино рідна – завжди я з тобою,

І серця краєчком до тебе горнуся.

Такі слова героїні цього невеличкого оповідання Марії Михайлівни Пантелюк (Бельмеги) ніби знайомлять читачів з таємничим Гуцульським краєм, талановитими людьми і духовними цінностями жителів цього чарівного куточка природи. Ця скромна проста сільська жінка, люблячи, шануючи і прославляючи рідний край все життя старалася досліджувати його історичне минуле, творячи краєзнавство і примножуючи культуру Гуцулів.

Народилася Марія Михайлівна 21 травня 1941 року, у мальовничому карпатському селі Устеріки, в сім’ї Параски та Михайла Бельмеги. Життя простих гуцулів у той час не дозволяло розкошувати. Бували випадки що й не завжди була їжа та трудолюбиві, щирі батьки завжди старалися душу і серце віддати своїм дітям. Марійчина мама Параска була поетичною натурою вихованою на творчості Марійки Підгірянки, вірші якої були ніжні і легкі оспівуючи красу рідного краю, прививала своїм дітям любов до праці, шанобливе ставлення до природи, звичаїв і традицій Гуцульщини. Наголошуючи на необхідності навчання батьки ніколи не примушували дітей вчитись, а мама декламувала вірші:

далі ...

Ворохта Микола Іванович (*18 липня 1947, м. Рахів, Закарпатська область) — Заслужений художник України (з 21.01.2014)^[1]. Працює в галузі живопису, графіки. Неодноразовий учасник міжнародних, республіканських і всеукраїнських виставок.

Закінчив Одеський державний педагогічний інститут ім. К. Ушинського (1971). Педагог з фаху — В. Єфименко.

Член Спілки художників України від 1995 року. Творчі роботи зберігають в Міністерстві культури України, музеї сучасного мистецтва (м. Одеса), музеї образотворчого мистецтва ім. О. Білого (м. Іллічівськ), історичному музеї «Паланок» (м. Мукачево), Закарпатському обласному художньому музеї ім. Й. Бокшая (м. Ужгород), музеї української та русинської культури (м. Свідник, Словаччина), а також у приватних колекціях 32 країн світу.

На творче становлення вплинули зустрічі з народним майстром Рахівщини Тулайданом М. М. і народним художником України Коцкою А. А. Тематика творів Миколи Ворохти є вельми широкою: від традиційних гірських і морських пейзажів до новаторських робіт, з використанням нетрадиційних технік і матеріалів; від живопису — до авторської графіки; від абстрактного мистецтва — до творів у жанрі соцреалізму.

читати далі ...

ЛОМА́ЦЬКИЙ Михайло (23. 11. 1886, с. Сухо­діл, нині Гусятин. р-ну Терноп. обл. – 24. 10. 1968, похов. у м. Мюнхен, Німеччина) – педагог, публіцист, громадський діяч. Навч. у Терноп. учит. семінарії, закін. Заліщиц. учит. семінарію (нині Терноп. обл., 1906). Учителював у Снятин. пов. на Станіславщині, де познайомився з В. Стефаником, від 1913 – на Гуцульщині. Через нац. переконання довелося часто змінювати місце роботи (за 30 р. пед. діяльності працював у 17-ти се­лах). Був тричі заарешт. польс. владою, 1920 відбував ув’язнен­ня у тюрмі в м. Коломия (нині Івано-Фр. обл.). 1939 зазнав переслідувань рад. органами держ. безпеки, 3 місяці перебував у львів. тюрмі. Наприкінці 2-ї світ. вій­ни емігрував до Відня, де провадив пропагандист. діяльність, зробив вагомий внесок в орг-цію Спілки укр. молоді. Згодом переїхав до Німеччини. Чл. т-ва «Гуцульщина». Досліджував історію гуцул. краю, якій присвятив кн. «На чисті води» (1955), «Верховино, світку ти наш» (1956; обидві – Мюнхен), «Нариси з Гуцульщини» (Лондон, 1956), «В країні чарів і краси» (Париж, 1959), «Українське вчительство на Гуцульщині» (1959), «Гомін гуцульської давнини» (1961), «У горах Карпатах» (1962), «Бескидом зеленим в три ряди садженим» (1962; усі – Мюнхен), «Заворожений світ» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1965), «Заворожений світ. Ч. 2. По той бік Чорногори» (Мюнхен; Торонто, 1966) та ін. У рукописах залишилися «Гуцульські оповідання» та «Альбом української ноші». Автор статей та есе-роздумів про проблеми нац. школи, свідомості, галиц. еміграції, укр. культури у канад., франц., амер. часописах «Учительське слово», «Рідна школа», «Америка», «Українські вісті» та ін., а також літ. нарису про С. Салика «Опришківське гніздо» (Мюнхен, 1964). Заповів 10 тис. нім. марок на видання одного з 10-ти томів укр. нар. пісень З. Лиська.

Літ.: Качкан В. Михайло Ломацький – дослідник Гуцульщини // Новий час. 1992, 19–25 берез.; Його ж. Етнофілософія М. Ломацького // Прикарп. правда. 1992, 20 трав.; Мельничук Б. Михайло Ломацький // Тернопільщина літ. Т., 1992. Вип. 2; Романюк М. Ломацький Михайло // Укр. журналістика в іменах. Л., 2002. Вип. 9.

Укотре переконуюся, найважче готуватися до розмов з людьми, яких знаєш не один десяток літ. Здавалося б, про що запитувати? Та ловлю себе на думці, що запитувати якраз є про що. Бо навіть із давніми приятелями ми навряд чи говоримо про одвічні сенси. Якщо і говоримо, то вкрай рідко. Розмова, як правило, обертається довкола побутових речей, роботи, здоров’я. А ось сісти та поговорити про важливе завжди бракує часу, бо мчимо далі, не оглядаючись, не роззирнувшись, не зауваживши чогось невловимого. Тому я користаю з власної професійної діяльності для того, аби з’ясувати для себе і для своїх давніх знайомців певні речі, про які не випадає поміркувати серед суєти. Олександр Масляник – журналіст, письменник, видавець сьогодні гість ЗІКу.
«Класику, реалізм ніхто не перекреслив»

– Пане Олександре, почнемо з того, що вважаю Вас і наставником, і колегою, і добрим приятелем. Колись давно, літ так з тридцять п’ять назад, нас звела журналістика. Тепер Ви – письменник і видавець. Як дався цей стрибок від газетярства до літератури?

– Хотів би, щоб мої колеги теж колись за нагоди замислилися над тим, що ремесло, навіть якщо воно робиться добре і фахово, а в нас дуже багато високопрофесійних журналістів, потребує переходу на новий рівень, у нову іпостась. Я це називаю більш акцентованою творчістю. Коли тобі стає тісно у рамках та жанрах, в яких ти працюєш як журналіст, коли ти зауважуєш у своїх текстах, що виходиш за ці рамки, вони тобі завузькі, тоді варто щось міняти. Для мене це еволюційний перехід, це абсолютно не було стрибком. Я писав давно, усе своє свідоме життя, просто зараз пишу здебільшого літературні тексти, але журналістика мене не відпускає, я мушу відгукуватися на певні події, тим паче, що у певних темах, зокрема, коли йдеться про Закарпаття, мою батьківщину, цього нікому зробити. А офіси Спілки журналістів і Спілки письменників у Львові розташовані на одній вулиці, і віддаль дуже маленька… (сміється). Правда ж? Кількасот метрів. Але як важко ті метри пройти – від журналістики до письменства. А шлях-то відомий.

далі ...

---

ГУЦУЛИ – етногр. (субетнічна) група українців, розселена в пд.-сх. ч. Українських Карпат (див. Карпати), від р. Лімниця (прит. Дністра) на зх. і до держ. кордону з Румунією на пд. сх. (Верховинський, пд. ч. Косівського й Надвірнянського р-нів Івано-Франк. обл., Путильський та пд. ч. Вижницького р-ну Чернів. обл. й Рахівський р-н Закарп. обл.).

Територія Гуцульщини – 6,5 тис. км². Вона займає найвищу ч. Українських Карпат у межах Галичини, Буковини й Закарпатської України.

Г. – нащадки давніх слов'ян. племен – білих хорватів, тиверців й уличів, які в 10 ст. входили до складу Київської Русі. Такі топонімічні назви урочищ Гуцульщини, як Галича Гора, Княжа Гора, Боярське Пасовище, Побоїще та ін., нагадують про часи Київ. Русі (9–11 ст.), Галицького князівства (12 ст.) та Галицько-Волинського князівства (13–14 ст.).

1387–1772 Гуцульщина перебувала під владою Польщі (частково, в різні періоди – Османської імперії, Молдови, Угорщини); після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) – Австрії (від 1867 – Австро-Угорщина) й Угорщини; 1920–39 – Польщі, Румунії та Чехословаччини. Після возз'єднання Західної України (1939) та Закарпаття (1945) з УРСР увійшла до складу УРСР.

далі...

“Веселі й упевнені повернемося додому, біляві наречені будуть нам за нагороду”, - саме так наспівували у пісні Висоцького солдати групи “Центр”, маршируючи Україною влітку 1941 року. Напевно, аналогічні мотиви бриніли й в головах самовпевнених зігфрідів, що за два роки до того перетнули кордон Польщі. Але саме тоді, у вересні 1939-го, їх тевтонська пиха вперше зазнала болючого удару. У сьогоднішній Польщі цю історію пам’ятають й шанують. Час поговорити про неї й в Україні. 

 

Герой ненашого часу  

Мова цього разу піде про 49-й гуцульський полк стрільців (49 Huculski Pułk Strzelców) – піхотний полк Збройних Сил 2-ї Жечі Посполитої. Аж до вересня 39-го він постійно розташовувався у Коломиї (нині Івано-Франківська обл. України). Входив до складу 11-ї Карпатської піхотної дивізії (інші полки цієї дивізії – 48-й та 53-й піхотні полки розташовувалися відповідно у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) та Стрию). На момент початку німецько-польської війни 49-м командував 49-м підполковник Генштабу Кароль Годала, до речі за освітою – офіцер танкових військ. 

 

Попередники 

У складі 2-ї Бригади польських легіонів воювала з 1914 р. т.зв. Гуцульська рота. Після того, як в боях з російськими військами з 26 листопада по 6 грудня того року на Гуцульщині бригада зазнала величезних втрат, поручник Едвард Шерауц завербував у Жаб’є (нині – с. Верховина), Ворохті та навколишніх селах бл. 120 місцевих мешканців, з яких і була сформована ця рота. Певний час її вояки продовжували носити свій цивільний одяг – традиційний гуцульський, поки не отримали відповідну уніформу. Саме так – дещо екзотично – вони й запам’яталися польським сучасникам. У 1916 р. вояки Гуцульської роти були розподілені по інших підрозділах бригади, оскільки її командування не бажало, щоб вояків-гуцулів перевели до Легіону Українських Січових Стрільців.

 

Історія 

У 1921 р. 11-та пд прибули на місце своєї постійної дислокації на території Західної України, що в тодішній Польщі підпорядковувалася командуванню 6-го окружного корпусу у Львові. Спочатку ці підрозділи не мали ані легіонівського минулого, ані стосунку до традицій карпатських горян, оскільки походили з Блакитної армії Галлера, сформованої у Франції. 

Знак 49-го полку

49-й полк почав своє існування у квітні 1919 р. Франції як 3-й вишкільний полк Вишкільної дивізії. Через місяць він вирушив до Польщі як 15-й полк піших стрільців. У вересні 1919 р. був перейменований на 40-й піхотний полк кресових стрільців, а у березні 1920-го – на 49-й піхотний полк кресових стрільців. У березні наступного року полк отримав № 49 та був приділений до 18-ї пд. У боях з українськими частинами ГА він участі не брав, своє бойове хрещення отримав у боях з Червоною Армією над річками Ушиця та Калюс. Брав участь у Київському поході польських військ, захопив Могилів-Подільський, воював з ЧА під Жмеринкою та Вапняркою. Під натиском кінноти Будьонного відступав по Волині, Галичині, аж до Варшави. Наказом Міністерства військових справ від 29 березня 1921 р. 49-й було переведено до 11-ї пд. 

Коломия часів другої Речі Посполитої. Стара листівка 

Зрозуміло, що спочатку в полку служили майже виключно поляки. Так у 1922 р. його особовий склад складався з 1084 поляків, 30 євреїв, 5 німців та 33 “русинів” (українців). Але вже наступного року було проведено перший призов до ВП, який поширювався і на національні меншини, в результаті у підрозділах 6-го корпусу частка українців складала вже 5,28%. Цей показник поступово збільшувався у наступні роки. 

далі ....

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

73-річний Богдан Чукор із села Спас Коломийського району, що на Івано-Франківщині, відродив давні рецепти гуцульської ковбаси, яка може зберігатися більше року.

Смак до цієї роботи, каже знаний ковбасник, йому покійна бабуся привила. Навчила всіх тонкощів роботи. Вона роками робила найкращі на кілька сіл ковбаси.

У кухні спаського ґазди стоїть міцний запах перцю, свіжого м'яса, карпатських трав та часнику. На великому столі десяток невеличких дощечок. На кожній з них – сіль, перець, сало і все, що потрібно для ковбаси. Увесь посуд глиняний. Лише миска для часнику дерев'яна.

далі ...

Гуцули — етнографічна група українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області  України (Верховинський, Яремчанський, південна частини Косівського й Надвірнянського р-нів Івано-Франківської обл., Путильський та південна частина Вижницького р-ну Чернівецької обл. й Рахівський р-н Закарпатьської обл.). Територія Гуцульщини в Україні – 6,5 тис. км². На півночі Румунії – Мармароські гуцули.

Попри всю свою вiдмiннiсть вiд решти українцiв, навiть своїх найближчих сусiдiв, гуцули стали оберегом усiєї нацiї. Образ карпатця символiзує Україну нарiвнi з образом козака з пiвденного степу. Рiзниця лише в тiм, що перший живе i дише на повнi груди, а iнший став надбанням iсторiї. Завдяки гуцульським мотивам маємо одну перемогу на європейському конкурсi пiснi й хочемо наступних. Усю Велику Україну (а саме так називають на Гуцульщинi решту держави) дедалi частiше репрезентує малесенький здиблений горами край. Чому? Хто вони? Навiщо вони нам, Українi, свiтовi?

далі ...