Шкіряний ремінь, тобівка, порошниця – неодмінні речі повноцінного чоловічого гуцульського одягу. Ці атрибути виготовляє Дмитро Білатчук з Кривопілля Верховинського району.

Шкіряні ремені виготовляє Дмитро Дмитрович із 90-х років, хоч перший свій виріб зробив ще перед службою в армії. Це свого роду сімейна справа, яку майстер перейняв у дідуся, бо в юні роки, навчаючись у школі у Красноїллі, частенько слідкував, як дідусь робить ремені, та отримав кілька приватних уроків від нього. Майстер запевняє, що якби у нього не було хисту до цієї справи та кмітливості, нічого б не вийшло, пишуть "Вісті Верховини".

"Після армії я зробив собі прес. І став самостійно виготовляти ремені, а потім – тобівки та порошниці. Приступаючи до будь-якої роботи, спочатку треба зі шкіри нарізати пасок на замовлення, а потім, за узором, набиваю прикраси: вічечки, сердечка, зірочки", – розповідає Дмитро Білатчук.

Ручна робота для майстра займає чотири-п’ять днів. У цей час, набиваючи цітки, ліва рука постійно знаходиться в напрузі, бо мусить рівно тримати шкіряний пасок, аби узір вийшов рівним. Тим часом права рука постійно в русі, і не змучується. На день доводиться попрацювати так зо 2-3 години підряд. Набиваючи всі прикраси (на середній ремінь іде приблизно 3 тисячі, на тобівки – близько 3,5 тисяч, порошниці – 2,5 тисяч), стільки ж разів майстер перевертає шкіру, щоб прикраси загнути у спеціальні вушка. 

далі ...

Дримба — один із найпоширеніших на земній кулі та один з найдавніших музичних інструментів.

Археологи вважають, що дримба була відома людству з часів пізнього неоліту. Принаймні, тій його частині, що мешкала на території сучасної України. Про це, твердять учені, свідчать фрагменти музичних інструментів, зроблені з кісток мамонтів, що їх відкопали на давніх стоянках людей у селищі Мізинському на Чернігівщині та поблизу села Молодове в Чернівецькій області.
 

Цікаво, що музиканта, який грає на інструменті, дуже схожому на сучасну дримбу, історики розгледіли на фресках Стародавнього Риму. А першу письмову згадку про цей інструмент знайшли у літературній пам'ятці Великого князівства Литовського (XVI століття). Описуючи в той час свою мандрівку з Падуї у Вільне (Вільнюс), Франциск Скорина у своїй «Малій подорожній книжиці» згадує варган. Власне як варган дримбу знали на території Центральної і Східної України, а також в Росії та Білорусі. До початку ХХ століття вона була «непрестижним» музичним інструментом циганів і простолюдинів.

далі ...

Жителі Гуцульщини створили унікальний світ дивовижних міфів і легенд, химерних прикмет і забобонів. Кажуть: щоби зрозуміти гуцула, треба самому вродитися гуцулом. І йдеться зовсім не про специфічну гуцульську говірку, а про незбагненну своєрідність гуцульських традицій і звичаїв. Бо ще можна запам'ятати, що ґражда – це така гуцульська садиба, а маржиною гуцули називають худобу. Значно важче втямити гуцульські повір'я, в яких змішані язичеські вірування i християнство, випробувані століттями народні прикмети i просто забобони.

Ще наприкінці 19 століття закарпатський священик отець Теодозій Злоцький зібрав цікавий етнографічний матеріал про гуцульські звичаї та вірування, який став основою для його праці "Забобони, вірування i деякі звичаї з середовища підкарпатського руського народу", опублікованої в угорській газеті "Kelet". Як стверджують сучасні етнографи, окремі з описаних Теодозiєм Злоцьким повір'їв побутують серед гуцулів i сьогодні. До речі, у цьому легко переконатися, просто приїхавши на Гуцульщину...

Щоб урожай не з’їв  хробак…

Обділені родючою землею гуцули готові життя покласти за кожен клаптик свого поля чи косовиці. Суперечки через межу в горах виникали і виникають досить часто. Тому, мабуть, i з'явилося у горян таке повір'я, начебто кроти – це ті померлі, які при таких суперечках за землю давали на суді неправдиву присягу. За це їх не приймають ні на тому, ні на цьому світі, тож вони розплачуються за свої гріхи під землею.

читати далі ...

Духовне життя українців на протязі історичного розвитку суспільства, крім, міфології, проявлялося і в таких сферах, як, щоденний побут, фольклор. Про інтенсивність розумово-духовних практик серед простого народу свідчать не тільки глибоко закорінена релігійність значної частини населення, але й величезна кількість звичаїв, прикмет, примовок, приказок та й просто забобони не рідкість.

Багато звичаїв було втрачено разом із зникненням бази для їх існування, або разом з їх носіями у війнах. (Яскравий найсвіжіший приклад – Чорнобиль). Багато пропало в часи войовничого атеїзму, інші видозмінилися, переважно в гіршу сторону.

далі ...

...Наприкінці 19-го століття гірська Рахівщина, як і вся територія Закарпаття, входила до складу Австро-Угорщини.

Щоб здійснити задум у складній гірській місцевості, потрібні були кваліфіковані спеціалісти. Тому з усіх куточків згаданої імперії для прокладання залізниці запросили будівельників різних національностей: австрійців, угорців, чехів, хорватів, німців. Також на державному рівні було прийнято рішення запросити спеціалістів з Італії, переважно з північних гірських земель...

...Наприкінці 19-го століття гірська Рахівщина, як і вся територія Закарпаття, входила до складу Австро-Угорщини. На той час бурхливо розвивалися капіталістичні відносини у Європі, зростали потреби у транспортуванні природних ресурсів нашого краю: лісу, солі, заліза…

У 1870 році був детально розроблений проект Транскарпатської залізничної магістралі, метою якого було з’єднати Відень і Будапешт зі Східними Карпатами. Згодом було представлено і затверджено проект проміжної залізничної гілки Сігет Мармароський – Рахів – Керешмезе (тепер Ясіня), яка мала з’єднатися з гілкою Воронєнка – Надвірна –Станислав (тепер Івано-Франківськ) у Галичині. Залізниця мала пройти вздовж гірських річок Тиса та Прут.

далі ...

На території гірської Рахівщини багато століть мирно живуть люди різних національностей і народностей – українці (етнічна група „гуцули”), угорці, румуни, німці, чехи, словаки, італійці...

Така етнічна строкатість населення сформувалася під впливом різних державних утворень, до яких належав край впродовж останнього тисячоліття: Угорського королівства, Трансільванського князівства, Австрійської монархії, Австро-Угорщини. Тільки в часи минулого бурхливого ХХ століття Рахівщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Радянського Союзу, а тепер в Україні.

Як свідчать деякі історичні джерела, у рівнинній частині Закарпаття перші німецькі поселення з'явилися вже у XII – ХIII століттях. Гірська місцевість Закарпаття, зокрема і Рахівщина, до ХІV ст. була практично не освоєною і мало заселеною людьми.

далі ...

Сотні туристів та перекупників перед зимою поспішають у карпатські села, аби придбати у гуцульських майстринь різнокольорові вовняні шкарпетки, які довго служать, рятують від простуди та й просто є витвором народного мистецтва.

У плетільниць гаряча пора, адже зробити справжні карпатські вовняні капчурі, так тут називають шкарпетки з узорами, непросто. Щоправда відрізняють звичайні шкарпетки, без жодного орнаменту сірі або білі та оздоблені різноманітними геометричними й рослинними візерунками карпатські капчурі. Ціна перших на косівському базарі невисока: від 30 до 40 гривень, а інші, що вважаються вже вироби мистецтва можуть коштувати щонайменше 220 гривень. Перекупники правлять за них значно більшу ціну.

далі ...

73-річний Богдан Чукор із села Спас Коломийського району, що на Івано-Франківщині, дбаючи про здорове харчування земляків та гостей краю, відроджує давні рецепти гуцульської ковбаси, яка через велику кількість спецій, додавання свіжого сала і підтримання відповідної температури—від  трьох до пяти градусів тепла може зберігатися в коморі більше року.

...У господі спаського газди запах перцю, меленого м’яса та карпатських трав. На великому столі десятки невеличких дощечок. На кожній з них—складові майбутнього смаколика. Увесь посуд—дерев’яний. «Слава Ісусу Христу,--вітається пан Богдан, знімаючи великого гуцульського капелюха та поважно хреститься у бік ікон.—Без Божого слова не лише ковбаса, а жодна страва не вдасться». Так Богдана ще бабця навчила. Вона роками робила найкращі на кілька сіл ковбаси. І дітей та онуків навчила.

далі ...

У Карпатах розпочнеться сезон масового збору чорниці. На деяких полянах уже чимало чорних ягід, які збирають  та продають, але  збирати їх непросто, для цього використовують спеціальні прилади, які гуцули називають чесницями або гребінками.

 Їх купляють переважно на базарах в Чернівцях, Косові та Коломиї. Зрідка виготовляють самі. Тепер добрих майстрів, які би вміли за всім прадідівськими правилами зробити «гребінець» для кущиків чорниць, майже немає. «Адже купити це значно легше, можна не морочити собі голови майструванням ще й у пору, коли треба разом з родиною ходити по горах, збирати ягоди, шукати добрих і грошовитих прекупників або самим продавати афини (гуцульська назва чорниці—авт.)»,--сердиться 60-річний верховинський майстер Іван Масюк.

далі ...

Ганна та Орест Юрійчуки з Коломиї придумали годинник, де і форма і навіть зображення годин—у формі писанок.

Стрілки годинника на вишитому фоні монотонно переходять із однієї…писанки на іншу. Це не жарт. Це новація від Ореста та Ганни Юрійчуків із прикарпатського міста Коломиї, яке знане не лише один із цікавих культурно-історичних центрів  Україні, але й містечко, де є єдиний у світі музей писанки. Ще й зроблений він у формі яйця. «Два роки тому ми придумали цей годинник,--із задоволенням розповідає про яйцеву новацію Орест Юрійчук.—В основі—найпростіший годинниковий механізм, аби легко було відремонтувати, якщо, не доведи Боже, поломиться. Фон годинника—наша  покутська вишиванка або зображення визначних місць Коломиї. А вже на позначення кожної години—окреме великоднє яйце. Їх, звісно, 12. Писанки дерев’яні. І характерно. що на який регіон в нас замовляють ці годинники, такі й писанки  в годинник вкладаємо. І ось таке поєднання коломийської культури та традицій того чи іншого краю».

далі ...