Щоразу, мандруючи Україною, переконуюся у її неповторності та унікальності. Навіть географічний центр Європи – у нас! І це не жарт. Він насправді знаходиться на території найвисокогірнішого району України – Рахівського, Закарпатської області, неподалік села Ділове.

Ще наприкінці ХІХ століття в Закарпатті відбулися геодезичні дослідження, які проводили провідні географи Австро-Угорської імперії. Їхньою метою було підготувати проект побудови залізниці з Рахова в Сигіт-Мармароський (сучасна Румунія). Попутно з цими роботами вони встановили, що у Верхньотисянській котловині знаходиться центр Європи. Хіба це не унікальна особливість, яка б могла вдало вирізняти наш край на європейському континенті з-поміж багатьох інших? З глибини віків, перебуваючи на перетині чи не всіх європейських доріг, слов’янська земля перегукувалася історією, духовністю, культурою і долею з цілим світом, але, попри те, ніколи не губилася в нім.

Висновки географів зацікавили вчених з віденського Імператорсько-Королівського військово-географічного інституту. Вивчивши ретельно місцевість, вони точно визначили місце передбачуваного географічного центру Європи. 1887 року тут встановили історичний знак з каменем. Зважаючи на те, що євпропейська система цінностей зараз є панівною в світі, а це – географічний центр Європи, отже це ще й центр Землі – пуп світу!

далі >

Справжній майстер постановки, любитель колажів, експресивний художник, закоханий в українську культуру, Сергій Параджанов назавжди змінив образ українського живописного кіно.

Згадуємо найвідоміший фільм Сергія Параджанова – екранізацію повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, відкриваючи завісу створення фільму:

На роль Івана Палійчука претендував зовсім інший актор, а не Миколайчук. При першій зустрічі його зовнішність Параджанову здалося невідповідною для ліричного героя. Проби вирішили все ж зробити з поваги до Віктора Івченка, режисера і наставника молодого Миколайчука. Пізніше Параджанов писав: “Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку (оператору – ред.) провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: “Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття “. Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор потім), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувались з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор. Про це пишуть Версії з посиланням на tochka.net.

На противагу Івану Миколайчуку, Лариса Кадочникова свою роль отримала в першу ж хвилину зустрічі з Параджановим. Вони познайомилися в Москві. Кадочникова була дружиною оператора Юрія Іллєнка. “Тоді він разом з Юрою приїхав до Міністерства культури СРСР для здачі сценарію “Тіней забутих предків”, – згадує актриса. – Юра першим ділом, звичайно, прийшов до мене, сказав, що хоче познайомити мене з Параджановим, і ми пішли на вулицю Тверську, де була призначена зустріч. Це було літо, я побачила Параджанова відразу. Власне, його неможливо було не помітити. Він сидів на валізі, одягнений у все чорне. На голові якийсь безглуздий чорний капелюх. Я йшла в білому платті, тоненька, з розпущеним волоссям, і Сергій, побачивши мене, тут же крикнув: “О, Марічка!”

читати далі >

Присутність Петра Шекерика-Доникового в літературному контексті Гуцульщини дає підстави говорити про гуцульський епос. Просто перед тим і часто після того так траплялося, що не було часу на тривале писання. Не було ні умов, ні підстав, ні розуміння потреби. Епосом було саме життя, яке не потребувало фіксації. Його постійність видавалася такою, що здавалося безсенсовим щось записувати, бо воно і так перманентне. Ну й сам ритм життя був настільки гармонійним і циклічним, що аж ніяк не випадало засідати за тривале писання. Основні побутові сюжети передано у сконцентрованих співанках. У них вся мудрість і всі філософські узагальнення.

Збереження такої тенденції бачимо і нині, бо більшість письменників з Гуцульщини оперують поетичним словом, хоч форма урізноманітнилася порівняно зі співанками. Але більше тяжіння до концентрації – Тарас Мельничук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Іван Андрусяк… І ще багато. Але задовго перед ними був Петро Шекерик-Доників, який майже по-науковому, скрупульозно, але таки по-гуцульському, поетично занотував надзвичайно багато  в а ж л и в и х  синтагм гуцульського світу. Найбільше їх у широкому і барвистому полотні – романі «Дідо Иванчік». Так, ми знаємо «Тіні забутих предків» Коцюбинського, знаємо ранні повісті і оповідання Івана Франка з гуцульського життя, приємний для читання той-таки Станіслав Вінценз… Але, все-таки, це література, писана «туристами». Хоч саме Шекерик-Доників був одним із тих, хто знайомив Коцюбинського з гуцульськими реаліями, побутом тощо. А тут (де таке чувано?) гуцульський роман! Написаний корінним жителем автентичним діалектом. Може не так літературний, як сакральний текст.

читати далі >

Українському читачеві майже несподівано привідкрився новий літературний материк. Вийшла нашою мовою перша книжка великої гуцульської епопеї – “На високій полонині”. Її автора називають польським письменником (і так воно, мабуть, є – попри італійське та французьке коріння). Та все ж свою польськомовну верховинську “Іліаду” Станислав Вінценз писав іншою мовою – гуцульським діалектом. А відтак робив автопереклад.

Але в еміграційному українському середовищі Станислава Вінценза (Вінценца), як виявляється, завжди знали добре. Підтвердженням цьому — оця розмова з ним у студії Української служби Радіо Свобода. 1961 рік. Мюнхен, передає “Збруч“.

До слова,  С. Вінценз народився 30 листопада 1888 р. у Слободі-Рунґурській, дитячі та юнацькі роки провів у свого дідуся і бабусі — Станіслава й Отилії Пшибиловських, які прибули у Карпати із Поділля ще у 1864 р. Проживав у селі Бистрець Верховинського району. Початкову освіту здобув під керівництвом першого вчителя в Криворівні Л. Гарматія, а також своїх дідуся і бабусі. Навчався в гімназіях у Коломиї та Стрию.

Нижче подаємо інтерв’ю.

“Станислав Вінценц — польський письменник, есеїст і філософ. Він народився і виріс на Гуцульщині, йому тепер 73 роки. Від кінця війни він живе у Франції, в Ґреноблі. Серед українського громадянства західних областей він широко відомий як автор великого твору про Гуцульщину “На високій полонині”. Ця книга, написана польського мовою, займає передове місце серед усієї літератури про наших гуцулів. Послухайте розмову між Михайлом Добрянським і Станиславом Вінценцом про українську Гуцульщину.

читати далі >

Гуцульщина подарувала світові багато талановитих і цікавих людей, які проявили себе в різних сферах людської діяльності. Серед них і Мирослав Михайлович Габорак, знаний на Прикарпатті освітянин, талановитий вчений, невтомний дослідник історії та культури рідного краю, активний громадський діяч. А ще автор дев’яти книг про походження географічних назв Прикарпаття та найменувань людей.

Народився він 10 січня 1952 року в невеличкому селі Текуча, що на Косівщині, у сім’ї простого гуцульського селянина. Його батько влітку випасав худобу на полонині, а взимку або працював у бутині, або шив гуцульські кожухи та кептарі. Тому полонина змалку увійшла в життя й маленького Миросика. Кожного літа, починаючи з п’яти років, пізнавав нелегкі будні полонинського життя. Спочатку доглядав хромалі – вівці з пошкодженими чи хворими ногами, наганяв у струнку овечу отару під час її доїння, а пізніше й сам став повноцінним вівчарем. Виростаючи в одному з найкращих куточків України, своєрідному не лише своєю чудовою природою, а й багатою історією, культурою й побутом горян, він із дитинства прагнув глибше пізнати навколишню дійсність, розкрити перед собою таємничість карпатської природи та нелегку, але таку цікаву й багатогранну історичну долю гуцулів. Тому, будучи школярем, багато читав, збирав книжки про Гуцульщину та її людей, часто заслуховувався розповідями старших людей про буремні минувші дні.  

читати далі >

Гуцулка Ксеня - легендарна українська пісня-танго, роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів. Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчинку, родом із Шешор. Її ім'я - Ксенія Бурачинська-Данилишин. Живе вона у Чикаго. Найвідоміша у світі гуцулка розповіла Ukrainian Chicago, як було створено безсмертний хіт та чому вона разом із родиною опинилася за океаном.

Багато з українців узагалі не знають, що у славнозвісної ''Гуцулки Ксені'' є автор та вважають пісню народною. Втім це не так. Коли маленькій Ксені Бурачинській було 13 років, її дядько, Роман Савицький, написав для неї пісню. Трапилось це наприкінці літа, приблизно на початку 1930-их років. Мама Ксені – Ірина Бурачинська – влаштувала прийом, на який з'їхалось дуже багато гостей. Тоді ж Ксеня й попросила дядька скласти таку пісню, щоб уся Гуцульщина співала.

читати далі >

Коли юним він грав на храмових святах, старі люди клали йому до кишень часник — від недоброго ока

Днями в Івано-Франківську вшанували пам’ять гуцульського маестро Романа Кумлика, котрий 22 січня 2014 року відійшов у вічність. Останнім його виступом в обласному центрі був концерт до 200-ліття Тараса Шевченка. із перегляду фрагмента цього концерту і розпочався велелюдний вечір пам’яті, що відбувся у залі Обласного науково-методичного центру культури і туризму Прикарпаття з участю доньок музиканта Олесі та Наталії, дружини Марії, друзів, колег, шанувальників його таланту, представників районної й обласної влади.

читати далі >

Льодовий хрест недуги забирає

У селах Прикарпаття перед 19 січня,  Днем Богоявлення, коли святять на річках воду, вирізають з льоду хрести, фарбують їх буряковим квасом, прикрашають стрічками, сухоцвіттям та монетами.  А коли морозів немає, воду заливають у спеціальні ємності, заморожують та  все одно кладуть льодові святині.

Адже свято без льодового хреста не свято—та й такий хрест, вірять люди, має цілющу силу. «Благословіть, хреста виливати!», - кланяються майстри з Коломийщини найстарішим чоловікам села. Ті шепочуть молитви та окроплюють  майстрів свяченою водою. Адже без Божої допомоги таку справу робити не годиться. Та й в давнину майстрів, які вміли хрести вирізати, цінували як іконописців.

читати далі >