У зачіску карпатської нареченої донині вплітають більше 50 прикрас, серед яких... мушлі, гудзики, стрічки, нитки.

         Важить весільний головний убір “кнєгині” (так тут називають наречених—авт.) 3-5 кілограм, разом з прикрасами він щільно прилягає до голови і носити його навіть боляче. Але карпатські дівчата, які виходять заміж, на це не зважають, бо чого не зробиш, аби у найважливіший день, аби виглядати справжньою княгинею на власному святі.

далі ...

У  селі Красноїлля за стародавніми зразками виготовляють традиційні гуцульські капелюхи.

…«Беріть, пані, своєму чоловікові капелюх від самого Довбуша,--припрошує з усмішкою миловида майстриня манірну молоду жінку з Києва та показує чорний, прикрашений кольоровими нитками, лелітками та стрічками капелюх із широкими закоченими полами. Гостю зацікавлює різноманіття барв, вона бере капелюха, крутить на всі боки, приміряє на себе і купляє. Дочекавшись, поки майстриня розпрощається з киянкою, підходжу до жінки й розпитую про капелюхи. «Це наше родинне ремесло,--з великою гордістю мовить пані Марія, --ще від прадіда. Такі капелюхи в нас  століттями носять, а ми, Потяки, гуцульську традицію бережемо».

далі ...

Днями знимки патріотичного проекту «Листи на фронт» з упівкою та відомою майстринею вишивки Євгенією Геник з Коломиї облетіли увесь інтернет та здивували користувачів красою українських строїв.

Зараз пані Євгенія, якій у березні виповниться 90 років, проживає у Коломиї, але її історія розпочинається з мальовничого села Верхній Березів, що в передгір’ї Карпат. Про сильну жінку із творчою вдачею – у матеріалі “Дзеркала Коломиї”.

Євгенія Геник – майстриня художньої народної вишивки, член Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості. Її роботи мають великий попит за кордоном. Власне, одяг для проекту «Листи на фронт» жінка вишила сама, а намисто створила власноруч.

далі ...

Дримба — один із найпоширеніших на земній кулі та один з найдавніших музичних інструментів.

Археологи вважають, що дримба була відома людству з часів пізнього неоліту. Принаймні, тій його частині, що мешкала на території сучасної України. Про це, твердять учені, свідчать фрагменти музичних інструментів, зроблені з кісток мамонтів, що їх відкопали на давніх стоянках людей у селищі Мізинському на Чернігівщині та поблизу села Молодове в Чернівецькій області.
 

Цікаво, що музиканта, який грає на інструменті, дуже схожому на сучасну дримбу, історики розгледіли на фресках Стародавнього Риму. А першу письмову згадку про цей інструмент знайшли у літературній пам'ятці Великого князівства Литовського (XVI століття). Описуючи в той час свою мандрівку з Падуї у Вільне (Вільнюс), Франциск Скорина у своїй «Малій подорожній книжиці» згадує варган. Власне як варган дримбу знали на території Центральної і Східної України, а також в Росії та Білорусі. До початку ХХ століття вона була «непрестижним» музичним інструментом циганів і простолюдинів.

далі ...

Духовне життя українців на протязі історичного розвитку суспільства, крім, міфології, проявлялося і в таких сферах, як, щоденний побут, фольклор. Про інтенсивність розумово-духовних практик серед простого народу свідчать не тільки глибоко закорінена релігійність значної частини населення, але й величезна кількість звичаїв, прикмет, примовок, приказок та й просто забобони не рідкість.

Багато звичаїв було втрачено разом із зникненням бази для їх існування, або разом з їх носіями у війнах. (Яскравий найсвіжіший приклад – Чорнобиль). Багато пропало в часи войовничого атеїзму, інші видозмінилися, переважно в гіршу сторону.

далі ...

Ганна та Орест Юрійчуки з Коломиї придумали годинник, де і форма і навіть зображення годин—у формі писанок.

Стрілки годинника на вишитому фоні монотонно переходять із однієї…писанки на іншу. Це не жарт. Це новація від Ореста та Ганни Юрійчуків із прикарпатського міста Коломиї, яке знане не лише один із цікавих культурно-історичних центрів  Україні, але й містечко, де є єдиний у світі музей писанки. Ще й зроблений він у формі яйця. «Два роки тому ми придумали цей годинник,--із задоволенням розповідає про яйцеву новацію Орест Юрійчук.—В основі—найпростіший годинниковий механізм, аби легко було відремонтувати, якщо, не доведи Боже, поломиться. Фон годинника—наша  покутська вишиванка або зображення визначних місць Коломиї. А вже на позначення кожної години—окреме великоднє яйце. Їх, звісно, 12. Писанки дерев’яні. І характерно. що на який регіон в нас замовляють ці годинники, такі й писанки  в годинник вкладаємо. І ось таке поєднання коломийської культури та традицій того чи іншого краю».

далі ...

Ангелятко, яке грає на сопілці мініатюрний святий Миколай, якого навіть немовля може взяти в ручки, малесенький Ісусик, і знову кілька янголят. Усе це з дерева, тонка й мініатюрна робота. Авторка маленьких скульптурок жінка—Галина Прокопів із села Казанів Коломийського району на Івано-Франківщині.

«Різьбою по дереву я захопилася у 15 років,-- розповідає майстриня.—До цього багато малювала. Проте мрія різьбити була настільки сильною, що я взяла до рук різець,а після закінчення школи поступила в івано-франківське ПТУ №3, де здобула фах різьбяра». Вчилася Галя старанно, різьбила, малювала ескізи, хотіла зробити щось велике й гарне, скажімо, дерев’яний іконостас. Та жінка добре усвідомлювала, що тендітними, ніжними, хоча й вправними руками, це не зробити. А душа прагнула чогось особливого, тягнулася до Бога

далі ...

Справжній майстер постановки, любитель колажів, експресивний художник, закоханий в українську культуру, Сергій Параджанов назавжди змінив образ українського живописного кіно.

Згадуємо найвідоміший фільм Сергія Параджанова – екранізацію повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, відкриваючи завісу створення фільму:

На роль Івана Палійчука претендував зовсім інший актор, а не Миколайчук. При першій зустрічі його зовнішність Параджанову здалося невідповідною для ліричного героя. Проби вирішили все ж зробити з поваги до Віктора Івченка, режисера і наставника молодого Миколайчука. Пізніше Параджанов писав: “Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку (оператору – ред.) провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: “Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття “. Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор потім), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувались з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор. Про це пишуть Версії з посиланням на tochka.net.

На противагу Івану Миколайчуку, Лариса Кадочникова свою роль отримала в першу ж хвилину зустрічі з Параджановим. Вони познайомилися в Москві. Кадочникова була дружиною оператора Юрія Іллєнка. “Тоді він разом з Юрою приїхав до Міністерства культури СРСР для здачі сценарію “Тіней забутих предків”, – згадує актриса. – Юра першим ділом, звичайно, прийшов до мене, сказав, що хоче познайомити мене з Параджановим, і ми пішли на вулицю Тверську, де була призначена зустріч. Це було літо, я побачила Параджанова відразу. Власне, його неможливо було не помітити. Він сидів на валізі, одягнений у все чорне. На голові якийсь безглуздий чорний капелюх. Я йшла в білому платті, тоненька, з розпущеним волоссям, і Сергій, побачивши мене, тут же крикнув: “О, Марічка!”

читати далі >

Коли юним він грав на храмових святах, старі люди клали йому до кишень часник — від недоброго ока

Днями в Івано-Франківську вшанували пам’ять гуцульського маестро Романа Кумлика, котрий 22 січня 2014 року відійшов у вічність. Останнім його виступом в обласному центрі був концерт до 200-ліття Тараса Шевченка. із перегляду фрагмента цього концерту і розпочався велелюдний вечір пам’яті, що відбувся у залі Обласного науково-методичного центру культури і туризму Прикарпаття з участю доньок музиканта Олесі та Наталії, дружини Марії, друзів, колег, шанувальників його таланту, представників районної й обласної влади.

читати далі >

Льодовий хрест недуги забирає

У селах Прикарпаття перед 19 січня,  Днем Богоявлення, коли святять на річках воду, вирізають з льоду хрести, фарбують їх буряковим квасом, прикрашають стрічками, сухоцвіттям та монетами.  А коли морозів немає, воду заливають у спеціальні ємності, заморожують та  все одно кладуть льодові святині.

Адже свято без льодового хреста не свято—та й такий хрест, вірять люди, має цілющу силу. «Благословіть, хреста виливати!», - кланяються майстри з Коломийщини найстарішим чоловікам села. Ті шепочуть молитви та окроплюють  майстрів свяченою водою. Адже без Божої допомоги таку справу робити не годиться. Та й в давнину майстрів, які вміли хрести вирізати, цінували як іконописців.

читати далі >