Не одне століття чарує Гуцульщина своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями та обрядами, історичним минулим своїх і чужих. Про неї знають в багатьох країнах світу. Дорожні нариси відомих мандрівників Карпатами і сьогодні викликають непідробний інтерес.

«Могутні гори русинів…» – так назвав Українські Карпати угорський хроніст Шимон Кезаї, описуючи повернення весною 1352 року короля Людовіка І з походу «на Русь». Враженнями від карпатських подорожей ділилися свого часу Балтазар Гак кет (1740-1815), Мені Дові (1867-1945), Ганс Цбінден (1893-1971) та інші.

Вісімдесят років тому, влітку 1932 року, мандрував Карпатами швейцарський видавець і журналіст Ганс Цбінден. Його так вразила первозданність духовної і матеріальної культури гуцульського етносу, що він постарався в своєму репортажі «Мандрівка по гуцульських горах» зберегти для майбутніх поколінь цей шматок «Атлантиди». Вперше дана дослідницька праця була надрукована у 1933 році у швейцарському журналі «Der kleine Bund”. Авторизований переклад на українську мову зробила М. Деркач, опублікувавши її у львівському часописі «Наша батьківщина» за 1938 рік (№1-12) під назвою «У Східних Карпатах».

далі ...

Ворохта Микола Іванович (*18 липня 1947, м. Рахів, Закарпатська область) — Заслужений художник України (з 21.01.2014)^[1]. Працює в галузі живопису, графіки. Неодноразовий учасник міжнародних, республіканських і всеукраїнських виставок.

Закінчив Одеський державний педагогічний інститут ім. К. Ушинського (1971). Педагог з фаху — В. Єфименко.

Член Спілки художників України від 1995 року. Творчі роботи зберігають в Міністерстві культури України, музеї сучасного мистецтва (м. Одеса), музеї образотворчого мистецтва ім. О. Білого (м. Іллічівськ), історичному музеї «Паланок» (м. Мукачево), Закарпатському обласному художньому музеї ім. Й. Бокшая (м. Ужгород), музеї української та русинської культури (м. Свідник, Словаччина), а також у приватних колекціях 32 країн світу.

На творче становлення вплинули зустрічі з народним майстром Рахівщини Тулайданом М. М. і народним художником України Коцкою А. А. Тематика творів Миколи Ворохти є вельми широкою: від традиційних гірських і морських пейзажів до новаторських робіт, з використанням нетрадиційних технік і матеріалів; від живопису — до авторської графіки; від абстрактного мистецтва — до творів у жанрі соцреалізму.

читати далі ...

ЛОМА́ЦЬКИЙ Михайло (23. 11. 1886, с. Сухо­діл, нині Гусятин. р-ну Терноп. обл. – 24. 10. 1968, похов. у м. Мюнхен, Німеччина) – педагог, публіцист, громадський діяч. Навч. у Терноп. учит. семінарії, закін. Заліщиц. учит. семінарію (нині Терноп. обл., 1906). Учителював у Снятин. пов. на Станіславщині, де познайомився з В. Стефаником, від 1913 – на Гуцульщині. Через нац. переконання довелося часто змінювати місце роботи (за 30 р. пед. діяльності працював у 17-ти се­лах). Був тричі заарешт. польс. владою, 1920 відбував ув’язнен­ня у тюрмі в м. Коломия (нині Івано-Фр. обл.). 1939 зазнав переслідувань рад. органами держ. безпеки, 3 місяці перебував у львів. тюрмі. Наприкінці 2-ї світ. вій­ни емігрував до Відня, де провадив пропагандист. діяльність, зробив вагомий внесок в орг-цію Спілки укр. молоді. Згодом переїхав до Німеччини. Чл. т-ва «Гуцульщина». Досліджував історію гуцул. краю, якій присвятив кн. «На чисті води» (1955), «Верховино, світку ти наш» (1956; обидві – Мюнхен), «Нариси з Гуцульщини» (Лондон, 1956), «В країні чарів і краси» (Париж, 1959), «Українське вчительство на Гуцульщині» (1959), «Гомін гуцульської давнини» (1961), «У горах Карпатах» (1962), «Бескидом зеленим в три ряди садженим» (1962; усі – Мюнхен), «Заворожений світ» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1965), «Заворожений світ. Ч. 2. По той бік Чорногори» (Мюнхен; Торонто, 1966) та ін. У рукописах залишилися «Гуцульські оповідання» та «Альбом української ноші». Автор статей та есе-роздумів про проблеми нац. школи, свідомості, галиц. еміграції, укр. культури у канад., франц., амер. часописах «Учительське слово», «Рідна школа», «Америка», «Українські вісті» та ін., а також літ. нарису про С. Салика «Опришківське гніздо» (Мюнхен, 1964). Заповів 10 тис. нім. марок на видання одного з 10-ти томів укр. нар. пісень З. Лиська.

Літ.: Качкан В. Михайло Ломацький – дослідник Гуцульщини // Новий час. 1992, 19–25 берез.; Його ж. Етнофілософія М. Ломацького // Прикарп. правда. 1992, 20 трав.; Мельничук Б. Михайло Ломацький // Тернопільщина літ. Т., 1992. Вип. 2; Романюк М. Ломацький Михайло // Укр. журналістика в іменах. Л., 2002. Вип. 9.

“Веселі й упевнені повернемося додому, біляві наречені будуть нам за нагороду”, - саме так наспівували у пісні Висоцького солдати групи “Центр”, маршируючи Україною влітку 1941 року. Напевно, аналогічні мотиви бриніли й в головах самовпевнених зігфрідів, що за два роки до того перетнули кордон Польщі. Але саме тоді, у вересні 1939-го, їх тевтонська пиха вперше зазнала болючого удару. У сьогоднішній Польщі цю історію пам’ятають й шанують. Час поговорити про неї й в Україні. 

Герой ненашого часу  

Мова цього разу піде про 49-й гуцульський полк стрільців (49 Huculski Pułk Strzelców) – піхотний полк Збройних Сил 2-ї Жечі Посполитої. Аж до вересня 39-го він постійно розташовувався у Коломиї (нині Івано-Франківська обл. України). Входив до складу 11-ї Карпатської піхотної дивізії (інші полки цієї дивізії – 48-й та 53-й піхотні полки розташовувалися відповідно у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) та Стрию). На момент початку німецько-польської війни 49-м командував 49-м підполковник Генштабу Кароль Годала, до речі за освітою – офіцер танкових військ. 

Попередники 

У складі 2-ї Бригади польських легіонів воювала з 1914 р. т.зв. Гуцульська рота. Після того, як в боях з російськими військами з 26 листопада по 6 грудня того року на Гуцульщині бригада зазнала величезних втрат, поручник Едвард Шерауц завербував у Жаб’є (нині – с. Верховина), Ворохті та навколишніх селах бл. 120 місцевих мешканців, з яких і була сформована ця рота. Певний час її вояки продовжували носити свій цивільний одяг – традиційний гуцульський, поки не отримали відповідну уніформу. Саме так – дещо екзотично – вони й запам’яталися польським сучасникам. У 1916 р. вояки Гуцульської роти були розподілені по інших підрозділах бригади, оскільки її командування не бажало, щоб вояків-гуцулів перевели до Легіону Українських Січових Стрільців.

Історія 

У 1921 р. 11-та пд прибули на місце своєї постійної дислокації на території Західної України, що в тодішній Польщі підпорядковувалася командуванню 6-го окружного корпусу у Львові. Спочатку ці підрозділи не мали ані легіонівського минулого, ані стосунку до традицій карпатських горян, оскільки походили з Блакитної армії Галлера, сформованої у Франції. 

Знак 49-го полку

49-й полк почав своє існування у квітні 1919 р. Франції як 3-й вишкільний полк Вишкільної дивізії. Через місяць він вирушив до Польщі як 15-й полк піших стрільців. У вересні 1919 р. був перейменований на 40-й піхотний полк кресових стрільців, а у березні 1920-го – на 49-й піхотний полк кресових стрільців. У березні наступного року полк отримав № 49 та був приділений до 18-ї пд. У боях з українськими частинами ГА він участі не брав, своє бойове хрещення отримав у боях з Червоною Армією над річками Ушиця та Калюс. Брав участь у Київському поході польських військ, захопив Могилів-Подільський, воював з ЧА під Жмеринкою та Вапняркою. Під натиском кінноти Будьонного відступав по Волині, Галичині, аж до Варшави. Наказом Міністерства військових справ від 29 березня 1921 р. 49-й було переведено до 11-ї пд. 

Коломия часів другої Речі Посполитої. Стара листівка 

Зрозуміло, що спочатку в полку служили майже виключно поляки. Так у 1922 р. його особовий склад складався з 1084 поляків, 30 євреїв, 5 німців та 33 “русинів” (українців). Але вже наступного року було проведено перший призов до ВП, який поширювався і на національні меншини, в результаті у підрозділах 6-го корпусу частка українців складала вже 5,28%. Цей показник поступово збільшувався у наступні роки. 

далі ....

В принципі я не повинен був взагалі знати такого слова "гуцул", тим більше знати цей народ. Ніщо в моєму вихованні та освіті, крім уроків географії в середній школі, не повинно було закріпити в моїй свідомості це поняття, але ви ж знаєте, що залишалося в мозку після уроків в школі.

І, між тим, я добре знаю, хто такі гуцули і навіть зустрічався з деякими з них.

далі ...

Жителі Гуцульщини створили унікальний світ дивовижних міфів і легенд, химерних прикмет і забобонів. Кажуть: щоби зрозуміти гуцула, треба самому вродитися гуцулом. І йдеться зовсім не про специфічну гуцульську говірку, а про незбагненну своєрідність гуцульських традицій і звичаїв. Бо ще можна запам'ятати, що ґражда – це така гуцульська садиба, а маржиною гуцули називають худобу. Значно важче втямити гуцульські повір'я, в яких змішані язичеські вірування i християнство, випробувані століттями народні прикмети i просто забобони.

Ще наприкінці 19 століття закарпатський священик отець Теодозій Злоцький зібрав цікавий етнографічний матеріал про гуцульські звичаї та вірування, який став основою для його праці "Забобони, вірування i деякі звичаї з середовища підкарпатського руського народу", опублікованої в угорській газеті "Kelet". Як стверджують сучасні етнографи, окремі з описаних Теодозiєм Злоцьким повір'їв побутують серед гуцулів i сьогодні. До речі, у цьому легко переконатися, просто приїхавши на Гуцульщину...

Щоб урожай не з’їв  хробак…

Обділені родючою землею гуцули готові життя покласти за кожен клаптик свого поля чи косовиці. Суперечки через межу в горах виникали і виникають досить часто. Тому, мабуть, i з'явилося у горян таке повір'я, начебто кроти – це ті померлі, які при таких суперечках за землю давали на суді неправдиву присягу. За це їх не приймають ні на тому, ні на цьому світі, тож вони розплачуються за свої гріхи під землею.

читати далі ...

...Наприкінці 19-го століття гірська Рахівщина, як і вся територія Закарпаття, входила до складу Австро-Угорщини.

Щоб здійснити задум у складній гірській місцевості, потрібні були кваліфіковані спеціалісти. Тому з усіх куточків згаданої імперії для прокладання залізниці запросили будівельників різних національностей: австрійців, угорців, чехів, хорватів, німців. Також на державному рівні було прийнято рішення запросити спеціалістів з Італії, переважно з північних гірських земель...

...Наприкінці 19-го століття гірська Рахівщина, як і вся територія Закарпаття, входила до складу Австро-Угорщини. На той час бурхливо розвивалися капіталістичні відносини у Європі, зростали потреби у транспортуванні природних ресурсів нашого краю: лісу, солі, заліза…

У 1870 році був детально розроблений проект Транскарпатської залізничної магістралі, метою якого було з’єднати Відень і Будапешт зі Східними Карпатами. Згодом було представлено і затверджено проект проміжної залізничної гілки Сігет Мармароський – Рахів – Керешмезе (тепер Ясіня), яка мала з’єднатися з гілкою Воронєнка – Надвірна –Станислав (тепер Івано-Франківськ) у Галичині. Залізниця мала пройти вздовж гірських річок Тиса та Прут.

далі ...

На території гірської Рахівщини багато століть мирно живуть люди різних національностей і народностей – українці (етнічна група „гуцули”), угорці, румуни, німці, чехи, словаки, італійці...

Така етнічна строкатість населення сформувалася під впливом різних державних утворень, до яких належав край впродовж останнього тисячоліття: Угорського королівства, Трансільванського князівства, Австрійської монархії, Австро-Угорщини. Тільки в часи минулого бурхливого ХХ століття Рахівщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Радянського Союзу, а тепер в Україні.

Як свідчать деякі історичні джерела, у рівнинній частині Закарпаття перші німецькі поселення з'явилися вже у XII – ХIII століттях. Гірська місцевість Закарпаття, зокрема і Рахівщина, до ХІV ст. була практично не освоєною і мало заселеною людьми.

далі ...

 Відома дослідниця фотомистецтва Сьюзен Зонтаг зауважила, що фотографічні свідчення – це каталог утрат, минущості життя і водночас відчуження від нього людей. Реєстрація причетності участі, доручення. Фіксація «тут і тепер». Знаковість.

 Саме це дивне поєднання відчуття причетності і водночас відчуження, втрати чогось важливого і знакового дають нам старі світлини Гуцульщини відомих фотомайстрів Яремчанщини міжвоєнного періоду - Романа Ясельського, Василя Салиги, Юрія Вінцковського, Адольфа Блажа, Ангеліни Глинської. За кожним із них стоїть непересічний талант, одержимість, творчий пошук і поважний мистецький доробок, який, попри відомі катаклізми ХХ ст., дійшов до наших днів.

 У лагідних променях сонця річка Прут, білопінні водоспади, високі полонини, засніжена Говерла, зелені смереки, гостинні поселення - Ворохта, Яблуниця, Микуличин, Татарів, Яремче, Дора, хрещаті дерев’яні церкви, кам’яні залізничні мости, скелі Довбуша, камінь Кратера, розкішна гуцульська ноша, звичаї і обряди, шляхетні постави й обличчя гуцулів – усе це прийшло до нас, наче кадри чудової документальної стрічки, завдяки таланту цих митців. До такого виду мистецтва не пасує ні слово «фотографія», ні слово «знимка», а тільки «світлина», образ світла і радості, здатність бачити непроминуще в короткій миті.

далі ...