Головна » 2017 » Листопад » 28 » Вітання Ірина Свйонтек
13:05
Вітання Ірина Свйонтек

      

   Цього року Ірина Свйонтек – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України й авторка безцінної та унікальної книгозбірні про мистецьку цінність української вишивки – відзначила своє 80-ліття. Стрижнем майже півстолітнього набутку прикарпатської подвижниці, яку ми образно означили хранителькою полотняного літопису, є етнографічні праці, присвячені Гуцульщині: «Гуцульські вишивки Карпат» (4 книжки), «Вишивки Гуцульщини» та ін.  З цієї нагоди голова Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Дмитро Стефлюк  та голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений художник України, доцент ПНУ ім. В. Стефаника Василь Корпанюк  від імені Управи Товариства вручили Ірині Свйонтек медаль «За  особливі заслуги перед Гуцульщиною».

 Національна спілка майстрів народного мистецтва України нагородила Ірину Свйонтек спеціальною медаллю,

Колишній голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України, народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України Володимир Прядка означив дослідницькі набутки Ірини Свйонтек «працею, гідною похвали» та «подвижництвом автора», які «принесуть славу всій українській культурі». А доктор мистецтвознавства Тетяна Кара – Васильєва називає Ірину Свйонтек «знаним дослідником і пропагандистом народної вишивки», який «розкриває світові мистецьку цінність вишивки Карпатського краю, багатство душі українського народу, його високу культуру і душевну наснаженість».

«Гідною наслідування» і «героїчною» називає діяльність Ірини Свйонтек доктор мистецтвознавства професор Раїса Захарчук – Чугай з Києва. Услід за мистецтвознавцем Мирославом Аронцем повторюся: альбоми вишивок, зокрема сім книжок з мистецтва геометричного орнаменту, Ірини Свйонтек унікальні, вони потужні не лише як багатосторінкові ілюстровані фоліанти, а й головно як фундаментальні наукові дослідження. У своїх книжках авторка зібрала, сфотографувала, паспортизувала, вивчила, систематизувала, відшила, описала та проілюструвала таблицями і фотографіями автентичних вишивок і типажів взірці вишивок кінця XIX – першої половини XX ст. представників основних етнографічних груп Прикарпаття.

Торкнувшись глибини дивовижних альбомних видань полотняного літопису Прикарпаття, можу однозначно констатувати: їх авторка гідна бути відзначеною не лише «За подвижництво в культурі Прикарпаття» – за заслуги перед Гуцульщиною, Бойківщиною, Покуттям чи Опіллям... А й перед Україною.

Влітку цього року з нагоди життєвого 80-ліття дослідниці української автентичної вишивки і 47 років науково-творчої діяльності у Центрі української культури та мистецтва м. Києва було представлено унікальний проект «Ірина Свйонтек. Життя присвячене мистецтву». Упродовж місяця тривала виставка авторських історичних фотографій типажів покутян, ополян, гуцулів та бойків у народних строях; зразків автентичної вишивки етнічних регіонів Прикарпаття і Карпат; презентація науково-дослідної діяльності та експонатів з фондів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. 900 орнаментів вишивок Прикарпаття представила Ірина Свйонтек на столичній виставці.

... Ми – в Івано-Франківську на вулиці Княгинин, де у родинному обійсті сьогодні живе подружжя Ірини Свйонтек і Володимира Климика. У цьому будинку 1900 року забудови майже півстоліття тому лікар за фахом почала свій дивовижний вишиваний полотняний літопис життя, який триває й досі.

  •  Ірино Владиславівно, то ви львів’янка чи іванофранківка?

– Мені було лише чотири роки, як батьки переїхали зі Львова до Станіслава, тож все моє життя – з 1941 року – пов’язане з Прикарпаттям. Мій прадід був війтом Княгинина, і мама тут народилася, а через те, що за поляків не могла знайти роботу педагога вона, вийшовши заміж, переїхала до Львова. До речі, вінчав їх свого часу митрополит Андрей Шептицький. Вся родина плювалася, що мама вийшла за поляка, бо не знали, що тато народився у Снятині, а з мамою познайомився на нашій «стометрівці». Батько був художником, архітектором і дизайнером, тож і я хотіла стати маляром. Проте мама не хотіла, мовляв, вже з батьком набідувалася. Але отой батьків ген згодом таки проявився – у сприйнятті і передачі орнаментів та вишивкового колориту.

  •          А з чого почалася така ваша життєва залюбленість в українську вишивку?
  •          Як не банально, але з помпезного святкування 1970 року в Івано-Франківську 100-річчя від дня народження Леніна. Я вже на той час закінчила медінститут і намагалася вступити в худучилище. Не дозволяли – треба було відробити три роки медиком на селі. Після роботи лікарем у Волосові на Надвірнянщині, а згодом – і в Бурштині, мені перехотілося ставати художником. У нашій родині і бабуся, і мама вміли вишивати, тож мені було у кого навчитися. Якось у контексті «ленінських» урочистостей в обласному центрі на третьому поверсі краєзнавчого музею у великому залі весь середній ряд був завішаний вішаками – відбувалася виставка майстрів народного мистецтва. Коли я побачила колорит вишитих орнаментів, то взяла клаптик паперу й олівець та почала собі підмальовувати. Враз до мене підійшов якийсь чоловік, торкнув за плечі і запитав: «Ви хто – домогосподиня?». Я відповіла, що працюю лікарем і викладаю хірургію в медучилищі. Той чоловік порадив мені вивчати народні вишивки і запросив до Коломиї, де, як з’ясувалося, працював на той час завфондами музею. То був Любомир Кречковський. Він звернув увагу на потребу паспортизації орнаментів і дозволив працювати з фондами, а відтак порадив їхати у села і перепровіряти, бо у музеях могло бути чимало помилок. Домовився з міняйлами і викуповував у них давні вишивки. Так Бог дав, бо інакше я б ніколи не стала дослідницею української вишивки Прикарпаття. Лише покутських місцевих назв, пов’язаних з орнаментами вишивок, я знайшла 316; а гуцульських – 335. Я перемальовувала орнаменти, зібрані репресованим о. Зеновієм Кісилевським – на той час парохом у Гринівцях, частина яких зберігалася у Петра Арсенича, а згодом у Василя Лесіва з Колінців.
  • З якого села ви почали збирати орнаменти?
  • Першим був Космач на Косівщині, куди я навідалася на храмовий празник св. ап. Петра. Я була зачарована. Мені здавалося, що час зупинився, а я перебуваю десь у XIX ст. На храмове свято люди всі по-давньому вбрані. Я все фотографувала і робила слайди. Недарма після відвідин Космача я видала дві книжки про космацькі вишивки. Бо мені радили не лише збирати і колекціонувати орнаменти вишивок, а й доносити їх до людей, акцентуючи на їх музейній цінності. Деякі перші книжки вийшли у «Новій Зорі», а згодом – у львівському видавництві «Апріорі».
  • Із семи книжок шість присвячено вишивковим орнаментам Гуцульщини, а одна – Покуття. Чому цей край так виразно домінує у ваших дослідженнях?
  • Бо Гуцульщина вміє зберігати традиції і звичаї. Щоб переконатися, треба їхати в села на храмові свята. Що я й робила упродовж десятків років, мандруючи ними з фотоапаратом, малою і записниками. Було чимало пригод. То якийсь комсорг з Криворівні побачив у мені «шпигунку». Було ж чимало прикордонних зон, у які, щоб потрапити, треба було мати дозвіл. А якось я поїхала за орнаментами вишивок у села Зелену і Буркут у часі голосування, бо знала, що на дільниці люди приходять святково вбрані у народні строї. Чи хтось доніс, чи так система працювала, але лісничий зустрів мене з автобуса одразу у Буркуті. Я повечеряла. До речі, вперше посмакувала банушем. А вночі прийшов до хати прикордонник і почав усе вивідувати, чи, бува, я не маю з кимось зустрітися у Румунії І мене відвезли назад у Верховину, а я заплатила штраф.
  •  Звідки почалося вивчення Покуття?
  •  Із села Чернятина на Городенківщині, куди я на три дні завітала на храмове свято Різдва Пресвятої Богородиці. Ми зібрали 32 назви місцевих орнаментів. По суті, все вишивкове Покуття зібралося в одному селі. Мені пощастило, бо тут жило багато стареньких людей, а до церкви ходили у давньому одязі. А ще я багато почерпнула з фольклорних фестивалів. Та прикро, що люди одягаються у народні строї, які не характерні для регіону, в якому живуть. Навіть церкви потрібно вбирати, дотримуючись сільських традицій. Наприклад, у Ямниці всі вишивки у церкві – голубого кольору. Чому? Адже ж ямщицькі опільські орнаменти дивовижні. Треба пропагувати і запроваджувати етномоду у всьому. Щоб ми не були просто територією, треба пам’ятати про своє коріння.
  •  Чи можна сподіватися на книжки про бойківські і опільські орнаменти вишивок?
  • Так. У мене є достатньо матеріалів і паспортизованих орнаментів Бойківщини й Олілля. Я вже придумала, як їх подати. Типажі подам на повний зріст, а поруч – окремі деталі орнаментів вбрання. Хоч мої улюблені орнаменти – гуцульські і покутські. Бо вони геометричні, а бойківські не такі, тому що основний малюнок у бойківських орнаментах ділиться на різні кольори. Важко подати розвід – треба відшивати весь орнамент. Тож на виході наразі – чергова книжка про геометричні орнаменти Покуття і т. д. Хранителів орнаментів українських вишивок не бракує, але треба щоб світ нас бачив.

… Міністр культури і науки України Євген Нищук, відвідавши цього року столичну виставку Ірини Свйонтек з нагоди її 80-ліття, окрім іншого, відзначив. «Творчість дослідниці та майстрині стала невід’ємною складовою історії українського мистецтва з 80-х років XX ст. до сьогодення. Робота, яку проводила пані Ірина все своє життя, допомогла зміцнити нашу громаду, пізнати своє коріння…».

Бесіду провадив     Ігор ЛАЗОРИШИН.

Категорія: Новини Гуцульщини | Переглядів: 787 | Додав: Tall_Admin | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0