Гуцульщина мальовничий неповторний край- багатий цікавими традиціями, звичаями та обрядами сформованими на протязі століть. Чільне місце серед них займають гуцульська музика і танці. Танець – один з видів народної творчості, який відображаючи традиції і побут людей супроводжує їх по житті. Гуцульські танці є досить своєрідними – швидкими і напористими, задеркуватими і веселими, як характер гуцула, що зріс у суворих  гірських умовах. Саме тому нащадки наших предків стараються зберігати багату фольклорну спадщину, а особливо автентичність гуцульських танців. Це вдалося зробити родинам Ілюків і Ванджураків, що проживають у с. Віпче на Верховинщині. З ініціативи Ганни Ілюк, яка тривалий час працювала завклубом у с. Віпче, у 1982 році був створений сімейно-родинний танцювальний колектив Ілюків і Ванджураків. Ганна Ілюк з своїм чоловіком стали танцюристами колективу. Як ведеться у гуцулів, родини по житті пов’язуються створенням нових сімей, від чого стають більшими і міцнішими. Так було і на цей раз.

Василь Ванджурак

Михайло Ванджурак.

Першим керівником і наставником учасників колективу був Василь Ванджурак. Маючи хист до танцю, подарований природою, проводив заняття з колективом підвищуючи його майстерність. І ось перший дебют у Верховині на святі ремесел. Звичайно перед виступом  хвилювалися, та бурхливі овації глядацької аудиторії були великою підтримкою і щедрою нагородою аматорам, вселяючи в їхні серця впевненість. Слід зауважити, що спочатку у колективі танцювали брати Ванджураки і брати Ілюки з своїми жінками. А вже потім приєдналися їхні діти, колектив розширився і став значно більшим.Чим цікавий і унікальний сімейно-родинний танцювальний колектив?  Думаю тим, що у його виконанні можна було побачити танець поважного статечного газди-гуцула, впевненого в собі, образ якого достеменно відображає веселу вдачу, твердість характеру, мудрість горян та велич землі гуцульської. А ось біля нього танцюють чоловік і жінка у розквіті сил, з такою радістю і насолодою, що здається вони все життя танцями і займалися. Далі в танці молодий легінь з дівчиною-гуцулкою, граціозно, з надзвичайною легкістю, у швидкому темпі, виконують танцювальні рухи здається не торкаючись підлоги. Таким чином, під час виконання танцю, глядачі мають можливість побачити та оцінити майстерність гуцулів-танцюристів кількох поколінь, що є дуже цікавим. Надзвичайно оригінально сприймається коли під час танцю музика грає поступово стихаючи, наче гірський вітер у верховіттях дерев, щоб через мить бурхливою музичною гаммою дзвінкого гірського потоку захопити виконавців і глядачів у шалений вир та неповторний казковий світ танцю. Таке мистецтво варте не тільки уваги, подиву і захоплення, а й поклоніння. Колектив почали запрошувати з виступами на різні святкування, фестивалі, ювілеї. Так прийшло визнання.У 1989 році взяли участь у Міжнародному фестивалі фолькльорної музики і танців у м. Закопане (Польща). То була перша поїздка за кордон і це накладало на учасників колективу певну відповідальність. Правда враження після виступів збереглися позитивні і викликали приємні спогади. А потім у житті колективу відбулася, очікувана, та дуже важлива подія. Сімейно-родинному танцювальному колективу Ілюків і Ванджураків було присвоєно звання Народного, а керівником став Михайло Ванджурак, якому також присвоєно звання Заслужений працівник культури України. Це було високе визнання і оцінка роботи танцюристів. До речі у репертуарі колективу, вже на той час , було багато гуцульських танців, зокрема: «Віпчанська гуцулка», «Решето», «Аркан», «Жартівливий танець з віником», «Коновка», «Парубоцькі фіглі» та інші. Не зайвим буде сказати , що більше двадцяти років з колективом танцюристів працювала музична капела Заслуженого працівника культури України Миколи Ілюка.

Зі своєю програмою учасники Народного сімейно-родинного танцювального колективу Ілюків і Ванджураків побували у багатьох країнах Європи, зокрема: Румунії, Угорщині, Литві, Німеччині, Франції та інших. По проханню глядачів та місцевих жителів після виступів часто проводили майстер-класи з гуцульських танців. Це було досить цікаво, як для «учнів», так для «вчителів», оскільки їх розділяв  мовний бар'єр. У вільний час відвідували музеї, пам'ятки архітектури, знайомилися з побутом, традиціями, укладом життя місцевих жителів.У Франції організатор фестивалів Жан Рош запросив танцюристів на дегустацію вин у його винному підвалі. Здивуванню дивуванню не було меж. У великому підвальному приміщенні, з стабільною температурою, рівними рядами лежали бочки до яких були прикріплені бірки з назвою вина і датою виготовлення. Окремо в нішах, під різними кутами нахилу, розміщувалися припорошені пилом пляшки з напоями. Вони тут лежали досить довго. Гуцулів щедро пригощали різними марками вин, і як вони не старалися дотримуватися місцевого  етикету, не завжди виходило. Тому коли після дегустації вин вийшли з підвалу, навколишній світ був веселішим, барвистішим і чомусь здавався ближчим до рідної Гуцульщини. Хоч цікаво за кордоном, та все одно дуже хотілося додому, до рідного краю. Любов до місця де народився, до гір своїх, закладена у підсвідомості кожного гуцула з дитинства.

Колектив за період своєї діяльності взяв участь у багатьох конкурсах та фестивалях танцювального жанру, і до його честі, на більшості Міжнародних Гуцульських фестивалів був лауреатом або переможцем та отримував Гран-прі. Це був вагомий внесок у підтримку та розвиток гуцульської культури в межах України і за кордоном. Зараз керівник колективу Василь Ілюк продовжує хорошу справу розпочату його рідними кілька десятків років тому. Виступи на святах, фестивалях, конкурсах та поїздки за кордон стали звичною буденною справою. Тепер з певністю можна сказати – гуцульський танець буде радувати глядачів своєю емоційністю і бурхливим темпераментом, підтримуючи традиційно-побутову культуру нашого гірського народу.

Юрій Ватуйчак, краєзнавець.