Головна » Статті » Про Гуцульщину

Через рідну мову навічно розлучені океанами

 Журналістика, краснописьменство, для тих, хто не знає що це таке, поясню - надзвичайно невдячна штукерія. До того ж вельми заразна. І практично невиліковна. Позаяк люди в переважній більшості своїй загалом працюють від ранку до вечора. Далі, як заведено, зафіксовано в трудових угодах,  відпочивають, забувши про всі професійні справи до наступного робочого дня. А тут доводиться безмаль цілодобово над текстами кумекати. Без перерви на обід, іноді й уві сні. Ось, приміром, працюю над якоюсь статтею. Де б не був, щоб не робив, постійно розмірковую над нею. І таке ніколи не закінчується, бо видрукував одну, а ще три в процесі опрацювання.  Якоїсь миті домудрувався, що те слово варто було б замінити іншим, більш влучним, меткішим, м’якшим чи навпаки дошкульнішим. Подумав, що невдалий початок у розповіді, варто переробити. Але як? Ось стрельнуло в мозок болісним здогадом чи якусь цікаву фразу почув від людей, з екрана телевізора, з пісні. Треба було б вставити, загралоб родзинкою. Це спрацьовує як спусковий гачок: кидаєш усе, щодуху мчиш до комп’ютера, переробляєш, картаєш себе за те, що не міг раніше додуматись. І так упродовж всієї доби. Щодня, щотижня, щомісяця. Навіть уві сні буває трудишся. Бо трапляється, що дотепне, смачне слово чи остання, влучна фраза для статті присниться. Ні, чекати до ранку, щоб записати не можна, треба вставати, негайно занотувати, бо забудеться – це вже стократ перевірено. А сядеш записувати, випарвляти вже не одірвешся від столу поки все не вилежиш, не відточиш до легкого, зрозуміло сприйняття читачем. Вважай, більше немає ночі…

         А ще справа ця надзвичайно небезпечна. Я ж уже маю гіркий досвід відстоювання правдолюбства з часів недорікуватого Л. Кучми, коли за критику режиму мене, під надуманими приводами впекли на сім місяців і 24 доби до Лук’янівського СІЗО, редаговану мною газету «Правда України» вщент розгромили. Охвістя від неї залишилося, вряди-годи видавало якісь там номери, редакція її розміщалося на третьому поверсі приміщення Будинку профспілок на Майдані. В лютому 2014-го редакція, з усім її начинням згоріла. Можливо, це був гріх за те, що тривалий час, до мого редагування газета була бойовим листком цк кпу, який прокляли українці.

         Однак, проблема нинішнього часу не в тому, що правду страшно писати. А в тому, що на всі нинішні публікації ніхто не реагує. І владі, і громадськості, і всім в Україні все до лампочки. Твої публікації просто таки нікому не потрібні. Ніхто на них не реагує, не звертає уваги. Можу на доказ цього привести сотні прикладів, та й ви це самі добре знаєте. Мимоволі згадуються ті часи, коли на кожен виступ преси влада змушена була реагувати, приймати рішення, виправляти ситуацію, доповідати через публікації відповідей на критику громадськості про вжиті заходи. В радянські часи її до цього змушувала постанова, здається, по стан критики в Тамбовській обласній партійній організації, якщо не помиляюся. Нині хоч бери та пиши скаргу до Вашингтонського обкому, нехай подібну випустять. Хоча наперед точно знаю – нічого не допоможе. 

         Тому я більше часу тепер проводжу в архівах, за пошуком канви минулих подій, матеріалів про долі людей. Знаєте, відкрив для себе таку бездонну криницю джерела могутнього українського духу, що словами цю неймовірну велич важко й передати. Стільки розумних, відважних, навдивовижу талановитих і красивих людей мала наша рідна Україна, які боролися за її суверенітет, незалежність і чесну долю. Особливо ж в двадцяті роки минулого століття. Тисячі, мільйони їх замордували московіти, намагаючись пеленати наш непокірний дух свободи, прагнення до волі, до рідної мови й культури. Імена багатьох незаслужено забуті. І це гріх нам з вами перед пам’яттю героїв.

         Не так давно, до прикладу, трапився мені на очі номер україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року безперервно видається в США. Це було число від 26 квітня 1984 року. Увагу привернула невеличка статейка, озаглавлена «Роман Домбчевський». Виявляється, напередодні, у Нью-Йорку відзначили сторіччя з дня народження пана Романа, уродженця Гуцульщини, львівського фахового юриста, сотника УГА, правника з проблем української мови. Автора книги «За права мови», у котрій професійно й талановито обстоюється право народу, нації на свою рідну мову, і в судді зокрема. За це Роман Домбчевський, звичайно ж, переслідувався польською окупаційною владою, а після  встановлення комуністичного режиму 1939 року,  він просто таки блискавично був репресований НКВС. Московіти не поляки, довго не церемонилися. Відсидів сотник УГА тривалий строк на Колимі. Йому під страхом смерті заборонили в’їзд до Галичини,  займатися юриспруденцією, писати статті. Він був навічно  розлучений з сім’єю.

         Про це і про ще багато іншого я зумів дізнатися, провівши справжню дослідницьку роботу. На жаль, ім’я Романа Домбчевського, який володів вісьмома мовами світу (!), практично ніхто в Україні не знає до тепер. І це ще одна наша маленька трагедія, бо таких Романів забутих, знищених московітами аж надто багато. Про нього не згадується в енциклопедіях, навіть в українській Вікіпедії. Його блискуча праця на захист української мови геть забулася, загубилася. Аби хоч якось виправити ситуацію, я написав статтю до української Вікіпедії, яку уже виставивв на сайті Інтернет енциклопедії. Якщо комусь, можливо, ще щось відомо, про те, що я описав про долі великих українських патріотів Романа, Ірени Домбчевський, їхньої доньки Христини з США, пишіть мені у Фейсбук. Ваші відомості я доповню в статті. 

Не важко переконатися в тому, що в болісній історії родини Домбчевських віддзеркалена доля всього нашого рідного українства, як такого, і нашої стражденної рідної мови, котра стала буцімто державною, але все одно знаходиться під загрозою московітів, які пішли на нас війною. За цих обставин, як мені видається, нам, нинішнім українцям, потрібно стряхнути пил з історій роду таких людей, як незабутній випускник Львівського університету, гуцул Роман Домбчевський, його дружина і донька. Заговорити про них на повен голос. Ви ж зверніть увагу, потрапивши до благословенної Америки, донька Христина, продовжила святу справу батьків, на заокеанській землі вона гуртувала українських біженців, поєднувала їх серця й душі з рідною землею, мовою, культурою. Тривалий час була комунікатором роботи СУА, а за тим і заступником голови всесвітньо відомої організації. Знаючи це, батько, либонь, був би щиро вдячний своїй доні.

            Думаю, що нинішнє завдання тих, хто любить Україну, вважає себе борцем за зміцнення української мови в суспільстві, захисту її інтересів як найбільшого національного скарбу народу, повернути пам'ять про Романа Домбчевського, його високопатріотичну родину. Трагедія його сім’ї, яка за любов до рідної мови, її пропаганду в масах, розробку правових канонів національного способу спілкування показала всьому світові, що українці готові йти на неймовірні муки, навіть на смерть за свою ідентичність. Такий приклад заслуговує на всенародне пошанування.

            Я підготував статтю до Вікіпедії про Романа Домбчевського та його стражденну родину, читати тут. Написав цими днями також листи ректору Львівського національного університету імені Івана Франка, декану юридичного факультету, сповістив їх про мою «знахідку» справжнього героїчного скарбу серед їхніх випускників далеких-далеких років початку минулого сторіччя. Запропонував відшукати і перевидати книгу Р. Домбчевського «За права мови», провести науково-практичну конференцію за участі правників, мовознавців. По можливості встановити пам’ятку дошку на фронтоні стіни факультету.

            Написав листи про це ж і голові міста Львова Андрію Садовому, голові Львівської обласної держадміністрації О. Синютці. Спробую письмово переконати голів львівських міст Миколаєва та Стрия, що було б дуже добре, якби там з’явилися вулиці чи сквери пам’яті колишнього мешканця, відомого на весь світ юриста Романа Домбчевського, щоб про нього нагадували пам’ятні знаки. Це б лише додало авторитету та історичного шарму їхнім поселенням.

 

            Зв’язався з Союзом Українок Америки. Мені пообіцяли незабаром прислати розповіді про заокеанську частини родини знаменитого гуцула. Я обов’язково поділюся цими матеріалами з вами, друзі-читачі. 

Отож, читайте статтю з Вікіпедії:

Роман Йосифович Домбчевський

Роман Йосифович Домбчевський (нар. 25 травня 1884, с. Верхній ЯсенівГуцульщинаАвстро-Угорщина —  1952 р., Одеса)  — український юрист, активіст Союзу визволення УкраїнисотникУкраїнської Галицької армії, секретар посольства Української Народної Республіки у Чехії в (19211922) роках, фаховий захисник прав української мовипубліцист.

 

Біографія

 

Ранні роки

Народився Роман Домбчевський 25 травня 1884 року в селі Верхній Ясенів на Гуцульщині, яке розташоване за 12 км від районного центру Верховина, за 45 км від залізничної станції Ворохта, у долинірічки Чорний Черемош. Тепер це Івано-Франківська областьБатько Йосиф Домбчевський — греко-католицький священикмати Варвара — також з родини служителів культу цієї ж віри.

Юність

Роман вступив на юридичний факультет Львівського університету і майже одразу прилучився до активного студентського життя міста. Маючи природній дар, юнак легко засвоював академічні знання, які дарували студентству відомі правники того часу: Олександр ОгоновськийМаврикій АлергантОлександр Долівський,Марцелій ХлямтачСтаніслав ШаховськийПшемислав ДомбковськийЮліан МакаревичСтаніслав Дністрянський. З задоволенням поза програмою відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історіїісторії літератури , історіографії,джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаєві неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. У краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою його полонізації, і молодий адвокатчасто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

У серпні 1914 року адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає сім'ю і відправляється нафронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Союз визволення України (СВУ), головною метою якого було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України в ньому вбачали у використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною таНімеччиною проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 року) сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбчевського на мобілізаціюукраїнських військовополонених з російської армії у таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Домбчевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістикою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на сторінках видання правові і просвітницькі теми. Цими зусиллями СВУ організував так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошеноЗахідноукраїнську Народну Республіку. У цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднатиГаличину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька армія. 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбчевський досконало володів вісьмома мовами світу. Ще коли він практикував у судах доПершої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси у ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921 року, коли Українській Народній Республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Роман Домбчевський у 1921-1922роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

Фах і творчість

У кінці 1922 року сотник Домбчевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926 року, коли д-р Домбчевський переїздить до більшого міста — Стрия, організовує й тут юридичну практику. Доволі часто виступає зі статтями в місцевій газеті «Стрийська думка», в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. З-під його пера виходять публіцистичні твори на злобу дня. Статті на захист рідної української мови дедалі частіше мають характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Домбчевський доволі часто стикається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно звужений словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мовувтрачають адвокати. Юрист Домбчевський мало не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді.

Напевне, першим серед українських правників Роман Домбчевський ще в двадцятих роках минулого століття на повен голос заговорив про право мовного носія на мову як засіб життєво важливої суспільної комунікації. На її природне право, як дихати, думати, мати одяг, житло, рідню.

Роман Домбчевський пише: «Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…» Як результат, з-під пера юриста Домбчевського виходить книжка «За права мови». Це викладене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката — справжнього українського речника прав мови нації у судових процесах. Автор, зокрема, зазначає: «Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов'язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі».

Національна мова, слова, це золоті ключі, - казав Роман Домбчевський, - якими відкривають душу і закривають чорні роти.

Є твердження, що ця оригінальна, автентична праця з'явилася вже в кінці двадцятих років 20 століття, колиПольща в Галичині затято викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори, записаної по традиції, знайти посилання на її друковані версії19341935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень неодноразово перевидавалася і в Львові, і навіть у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Домбчевський тут же опинився у в'язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув'язнення Р. Домбчевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у портуслюсарем, постійно знаходився під невсипним наглядом комуністичних спецслужб.

Помер Роман Йосифович Домбчевський у неймовірній скруті в Одесі 1952 року.

Сім'я

1911 року Роман Домбчевський узяв шлюб з Іриною/Іреною Рибчак (1886 р. н.), яка походила з родини греко-католицького священика з містечка Бучач (нині Тернопільська область). Батько її служив духівникомУГА. Пані Ірина/Ірена стала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. Вона — фундатор бібліотеки товариства «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, комплектувала яку власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти», де Ірина/Ірена Домбчевська, організувавши перший у містечку драматичний гурток, поставила на сцені п'єсу поетеси-гуцулки Марії Підгір'янки (справжнє прізвище - Ленерт) «У чужому пір'ї». Починаючи з тридцятих років активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка».

У Романа й Ірини/Ірени Домбчевських народилося двоє дівчаток — Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу1939 року, коли Львівщину окупувала Червона армія, передчуваючи загрозу життю сім'ї від комуністів, Ірена Домбчевська з малолітньою Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Звідтіля мати з донькою виїхали до США. Усе життя, до смерті в 1964 році, пані Ірина/Ірена невтомно розшукувала чоловіка, але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за«залізною завісою» у СРСР. Роман Домбчевський повсякчас мешкав одинаком, не заючи, чи живими залишилися його рідні, постійно мріючи про зустріч із дружиною та дочкою, долі яких йому теж були невідомі.

Пам'ять

1984 року в США українська громада Нью-Йорку провела вечір пам'яті львівського юриста і публіциста, споборника української мови на своїй Батьківщині Романа Домбчевського. Про це розповіла найстарішаукраїномовна газета «Свобода», яка безперервно видається за океаном з 1893 року. Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав'ярні Львова«Д-р Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, а ніж адвоката… Судячи з розмови це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури». Ще «Свобода» зазначала, що на врочистостях була присутня дочка львівського адвоката, яку мати вивезла з України, — Христина Навроцька, заступник голови Союзу Українок Америки.

 

Стаття у Вікіпедії знаходиться ось тут.



Джерело: http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/20514.aspx
Категорія: Про Гуцульщину | Додав: Tall_Admin (10.03.2017) | Автор: Олександр Горобець
Переглядів: 280 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0