Головна » Статті » Різне

ВЛАДИКА ГРИГОРІЙ ХОМИШИН І МИКУЛИЧИН

Єпископ Станіславівський Григорій Хомишин, релігійно-церковний і громадсько-політичний діяч, блаженний мученик належить до тих святих українського народу, які жили і творили в неспокійному і трагічному ХХ столітті.

Офіційне церковне визнання отримав від Папи Івана Павла ІІ, який під час відвідин України в червні 2001 року проголосив його блаженним разом із 27 іншими новомучениками, що віддали свої життя за Христову віру і Церкву. Упродовж сорока років своєї єпископської діяльності, під владою різних політичних режимів, Григорій Хомишин зміцнював роль релігії в суспільному житті Галичини.

Відзначаючи 150-ліття від дня наро-дження владики, потрібно звернути особливу увагу на дослідження його життєвого шляху. Реконструкція його життя і діяльності з позицій історичної науки мають велику цінність.

Значення діяльності владики Григорія Хомишина на Гуцульщині важко переоцінити. Чи не найчастіше єпископ бував у гірському селі Микуличині, де писав пастирські листи, висвячував семінаристів, проводив конференції, спілкувався зі священиками і вірними, допомагав місцевому населенню, молився за Україну та її народ.

На початку ХХ століття до матірної церкви в Микуличині належали чотири дочірні церкви — в Ямній, Татарові, Ворохті та Поляниці Поповичівській. 1912 року до парохії в Микуличині належало 4978 греко-католиків, з них — 2740 микуличинців, 962 вірних з Ямної, 724 — з Ворохти, 338 — з Татарова і 214 — з Поляниці Поповичівської.

Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, головний осідок яких на початку минулого століття був у Львові на вулиці Сикстуській, а провінційний — у Станіславові на вулиці П’єрацького, з ініціативи єпископа Григорія Хомишина оселились на Гуцульщині, у селі Микуличині 1906 року. Вони прийшли з Кристинопільського монастиря, заснованого 1905 року. На придбаній просторій парцелі поблизу залізничного вокзалу спочатку звели двоповерховий будинок з черепичним покриттям (перший поверх — з каменю, другий —дерев’яний).

Фінансування на будівництво здійснювалося як цільовими коштами єпархії, так і з пожертв. У «Віснику Станіславівської єпархії» за 1906 рік читаємо: «Жертви на Дім Сестер Служебниць Пр. Діви Марії в Микуличині: Уряд парохіальний Улашковець — 10 крон 90 грош; о. Василь Клішь, парох Ценяви, — 2 к.; Уряд парохіальний Пасічної — 10 к.; о. І. Кучинський, парох у Парищі, — 10 к.; разом

48 к. 90 г.»

Своє основне призначення сестри служебниці вбачали в опікунстві та вихованні, відповідно до Христової науки, дітей з бідних гуцульських родин та сиріт, а також матеріальній і духовній допомозі жителям Микуличина і довколишніх сіл. Коли 1927 року звели триповерховий будинок з цегли, а згодом до монастирського комплексу будівель додався другий, сестри служебниці створили пансіон для відпочивальників.

Генеральна настоятелька сестер служебниць мати Вероніка, пригадуючи ті роки, писала 15 квітня 1953 року в Римі: «У Микуличині, в гуцульських горах, було побудовано імпозантний триповерховий мурований санаторій для хворих сестер та три інші дерев’яні вілли для світських літників, які щорічно користали з карпатського цілющого повітря і набирали сили для подальшої праці».

У віллах, які належали монастирю, влітку відпочивали священики з усієї Галичини, студенти Станіславівської та Львівської духовних семінарій та відомі світські діячі. Часто відвідував монастир і захоронку, які вели сестри служебниці в Микуличині, єпископ Станіславівської єпархії Григорій Хомишин. За його сприяння будувалися церкви, захоронки, сиротинці, будинки-читальні. Малі вихованці, якими опікувалися сестри служебниці в захоронці, називали люб’язно єпископа святим Миколаєм, який приходить до дітей з подарунками не лише в грудні, а частіше — щоразу, коли має нагоду побувати в Микуличині. Владика Хомишин любив дітей, радів і вірив, що з тієї гуцульської малечі виростуть добрі люди і щирі християни, які будуть шанувати і любити рідну Церкву та український народ.

Разом з єпископом Григорієм Хомишиним монастир у Микуличині до Першої світової війни відвідував отець Єремія Ломницький ЧСВВ, з 1907 року ректор Станіславівської духовної семінарії Св. Івана

Златоустого. Він же заснував вперше в Галичині чернече Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії 1892 року. У своїх «Щоденниках» отець Єремія занотував у 1908-1909 навчальному році таке: «Билисьмо з Єпископом цілі вакації в Микуличині. Погода була стала і прекрасна. Уживав термоводи, перший раз у своїм житю. Дуже мені то помогло до здоров’я». Двадцять шостого вересня 1912 року

о. Єремія занотував: «Приїхав був князь Макс Саський до Микуличина. Був з доктором Боцяном до 07.10. Дав за дві неділі 500 крон». Варто зауважити, що Макс Са-ський доводився стрийком тодішньому саксонському королю.

Ще один цікавий запис із Микуличина отець Єремія Ломницький здійснив у жовтні 1913 року: «Трафила ся оказія купити велику нову гуцульську хату у Вередюка. 18 метрів довга, 6 метрів широка, до того ґанок 1,46 ширини. З перенесенням і поставленням за 1040 крон!»

Микуличинці, зокрема відомий майстер виробів зі шкіри Василь Стефанюк, розповідали про те, що разом із владикою Григорієм Хомишиним у міжвоєнному періоді бував професор, доктор пасторального богослов’я, крилошанин, ректор Станіславівської духовної семінарії отець Авксентій Бойчук. Він з повагою ставився до гуцулів, любив слухати різні житейські історії, цікавився народними умільцями, давав горянам слушні поради, закликав до моральності, виховання дітей у християнському дусі. Добродій В. Стефанюк зберігає як пам’ятну реліквію світлину з 1937 року, на якій серед сестер служебниць і ді-тей-вихованців захоронки є отець Авксентій Бойчук та владика Григорій Хомишин.

Отець Авксентій Бойчук у своїх «Коротких спогадах з діяльності Єпископа Хомишина Григорія, єпископа Станіславівського (1904-1945)» згадував: «…єп. Хомишин ви-їжджав звичайно на вакації до Микуличина, де Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії Непорочно Зачатої мали невелику санаторію. Єпископ все когось брав зі священиків із собою. Часто і я був з ним. Єпископ був у Микуличині не раз з місяць, а не раз і два, особливо, коли писав пастирські листи. Ми ходили щодня на звичайні походи, а раз,

а часом і більше разів у тижні, коли була гарна погода, ми ходили на полонини. Єпископ був ще молодий і здоровий, і ходив добре по горах. Кілька разів ми були навіть на Синяку (1663 м) і Хом’яку (1558)».

Під час тривалого перебування в Микуличині єпископ Григорій Хомишин

висвячував у місцевій церкві Пресвятої Трійці студентів семінарії на дияконів

і священиків. Так, у «Віснику Станісла-вівської єпархії» за 1910 рік знаходимо відомості, що такі богослови отримали свячення: Петро Попаца — дияконат дня

19 серпня 1910 року в Микуличині; Павло Миколов — субдияконат 7 серпня 1910 року, дияконат 14 серпня 1910 року, пресвітеріат 21 серпня 1910 року — всі свячення одержав у Микуличині; Іван Карачевський — пресвітеріат 7 серпня 1910 року в Микуличині.

Отець Монс. П. Мельничук писав, що в Микуличині владика Хомишин побудував прекрасну каплицю. У її інтер’єрі всі обруси гарно вишиті, престоли, ліхтарі та все інше чудово різьблене. Це був неначе музей «краси, штуки і української культури», бо з різних околиць, не лише Польщі, а й інших країн, приїжджали сюди, щоби побачити красу вишивок і різьб.

Єпископ Григорій Хомишин підносив духовний стан своїх дієцезальних вірних через місії. Як стверджують сучасники, владика був з місіями в кожному гуцульському селі. О. Григорій запитував отця-пароха, чи він не змучився місією, і давав священикові відпустку, щоб той міг поїхати до Микуличина на відпочинок. Місійні хрести як свідчення перебування там владики Григорія Хомишина, збереглися в околицях Микуличина, зокрема, біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Яблуниці та церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці в Поляниці (нині Яремчанської міської ради).

Владика вважав, що потрібна релігійна обнова народу, необхідно нейтралізувати поширення атеїстичних впливів, тому 1925 року прийнято рішення створити Українську Християнську Організацію (УХО). 1930 року єпископ Григорій Хомишин скликає конференцію з нагоди створення нової християнської структури. Цікаво, що конференція за участі чотирьох єпископів проходила в Микуличині. Газета «Новий час» 21 липня 1930 року писала про те, що Українська Християнська Організація реформована в Українську Католицьку Організацію (УКО). У часописі зокрема повідомлялось: «Ця зміна наступила на конференції в Микуличині, на якій були присутні єпископи: Хомишин, Коциловський, Лятишевський і Лакота (з Перемишля і Станіславова), о. Тит Галущинський та др. Томашівський і др. Назарук. На цій конференції порушено справу ревіндикації православних церков на Волині та вирішено «найперше розслідити і провірити кількість і якість тих об’єктів, до котрих Греко-католицька церква має право».

Під час Другої світової війни 1942 року Гуцульщину, як і всю Галичину, охопив голод. Владика Григорій Хомишин звернувся до священиків Поділля з проханням допомогти хлібом тим, хто потребує. Це врятувало багатьох гуцулів і їхніх дітей від голодної смерті. Сестри служебниці роздавали бідним микуличинцям пакунки з продуктами, щодня варили якусь поживну їжу, здебільшого кулешу з кукурудзяного борошна, за якою люди стояли «ланцюжком» і відразу ж споживали. Газета «Станіславівське слово» відзначала: «У Микуличині від червня до вересня 1942 року відбувалося доживлювання дітей у формі обідів з народної кухні, яку вели Сестри Служебниці».

Єпископ Григорій Хомишин був ревний про славу Божу і добро довірених йому душ, створював чисельну мережу (понад 50) сирітських притулків і захоронок по всій єпархії, Вчительської семінарії, Малої семінарії, бурси в Станіславові, читалень релігійно-просвітницького товариства «Скала». Є відомості, що владика придбав за декілька років перед Другою світовою війною велику площу у Ворохті для будівництва там великого пансіонату для української інтелігенції, управління якого мав намір передати сестрам служебницям, однак війна завадила втілити цей проект.

Теплі спогади про єпископа Григорія Хомишина залишив довголітній душпастир громади Микуличина (1918-1944) отець Олександр Луців, який з наближенням лі-нії фронту 1944-го емігрував до Америки.

Вдячні ворохтянці не забувають подій липня 1941 року, коли завдяки зверненню до Станіславівського єпископа Григорія Хомишина і безпосередньому втручанню у справу катехита Кобарівського вдалося врятувати від вірної смерті з Коломийської в’язниці отця Миколу Куницького (колишнього систем. сотрудника церкви Микуличина), директора тартака Юліана Мосору, начальника сільської громади Миколу Гавриляка, Івана Мочерняка і ще одного ворохтянського урядовця.

Єпископ Григорій Хомишин своїми діями, жертовністю в ім’я Христової віри здобув велику шану серед народу, розділив з ним і драму воєнного лихоліття та приходу радянського атеїстичного режиму. Його життя і духовний подвиг — яскравий приклад мучеництва за Христову віру.     

 

Світлана ФЛИС,

ст. науковий співробітник Музею етнографії та екології Карпатського краю м. Яремче,

член НСКУ та НСЖУ

Категорія: Різне | Додав: Tall_Admin (27.03.2017) | Автор: Світлана ФЛИС
Переглядів: 313 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0